WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Етапи інтеграції Східної України в економічну систему Російської імперії. Економічна політика Петра І та Катерини ІІ і її вплив на економіку України ( - Реферат

Етапи інтеграції Східної України в економічну систему Російської імперії. Економічна політика Петра І та Катерини ІІ і її вплив на економіку України ( - Реферат

Лівобережжі нараховувалося близько 100 тис. українських дворян. 130 землевласників мали понад чверть мільйона кріпосних, зокрема Забіли - 4400, Жураковські - 4826, Милорадовичі - 13180, Родзянки - 16000, Кочубеї - 16200, Скоропадські - 25670, Безбородьки - 31290.
Царський уряд, зважаючи на сприятливі природні умови, намагався перетворити Лівобережну Україну на район високоякісного вівчарства. В полки направлялися виписані з Польщі та Сілезії фахівці-шахместри, обов'язком яких було навчити жителів методам розведення та стриження високоякісних порід овець. За кордономготували фахівців. На заводах для нагляду за вівцями та інструктажу вівчарів встановлювалися спеціальні посади - "отборних овець овчарів", "комиссаров овчарних заводів".
Розвиток тваринництва ставив питання про корми. В окремих господарствах Лівобережжя сіножаті займали до 250 десятин. Зросла ціна на сіно. Якщо в 40-х роках XVIII ст. 10 копиць сіна (з однієї десятини землі) коштували 2,25 крб., то в 1755 p. - 3,2 крб. Взимку худобу годували ячмінною, вівсяною, гречаною соломою, поживні якості якої були нижчі за культурні трави.
Протягом XVIII ст., особливо в другій половині, поглибилася спеціалізація сільськогосподарського виробництва. На Лівобережжі та Слобожанщині вирощували більше озимого жита (до 50 % площі), на Півдні - пшениці (арнаутка), на Волині - озимої пшениці (до ЗО %). Для Галичини був характерним гречано-вівсяний напрям. Чернігівський, Стародубський, Сумський полки були головними районами посівів коноплі, Чернігівський, південні полки, землі між Дністром і Прутом - тютюну. В лісостепових і лісових районах розводили переважно волів, у степових - коней.
Поряд із хліборобством і тваринництвом дедалі більшу роль відігравали сільськогосподарські промисли - бджільництво, рибальство, мисливство.
В Лівобережній Україні та Слобожанщині козацька і російська адміністрація активно втручалася в справи цехів: підтверджувала привілеї, давала дозвіл на відкриття нових, визначала їх права і статус ремісників. У Правобережній та Західній Україні діяльність цехів контролювалася з питань прибутків на користь власників міст.
4. Ремеслярство на Східній Україні
Царський уряд офіційно дозволив займатися ремеслом партачам. Місцева влада встала на захист цехів, але чисельність партачів зростала. У більшості українських міст на двох цехових ремісників припадав один позацеховий. Посилилася конкуренція між цехами і позацеховим ремеслом. Укладались угоди міських цехів з нецеховими ремісниками про поділ функцій, сплату певних податків.
Протягом XVI-XVIII ст. в ремеслі розвивалися товарні відносини. Ремісники поступово переходили від роботи на замовлення до виготовлення продукції на ринок. У багатьох цехах відбувався процес майнової диференціації. Багаті ремісники, нехтуючи статутом цехів, самовільно збільшували чисельність підмайстрів і учнів.
Стала звичайним явищем практика використання наймитів, кількість яких становила 10-15 чоловік. На їх становище переходили підмайстри й учні. Цехи втратили можливість ефективно регулювати виробництво. Протягом XVIII ст. у західних і правобережних землях кількість цехів зменшувалася порівняно з першою половиною XVII ст. Так, у Львові діяло лише 13 цехів, а в інших містах - по 6-9.
У кінці XVIII ст. нищівного удару по цеховій системі в українських землях завдала урядова політика Російської й Австрійської монархій. У Росії цеховий ремісничий устрій було створено на основі виданих Петром І "Регламентів Головного майстрату" (1721 p.) і указу "Про цехи" (1722 p.). До цехів приймалися представники всіх станів, не обмежувалися розміри виробництва, не регламентувалася кількість учнів і підмайстрів. "Ремісничим регламентом" (1785р.) розширювалося самоврядування цехів, в містах, де вже існували цехи, заборонялася реміснича діяльність поза межами цехів. Проте протягом XVIII ст. цехи вже не відповідали потребам економічного зростання, вони перетворилися на державні органи для збирання податків та виконання інших примусів. У 1785 p. загальноросійські закони були поширені на українські цехи Лівобережжя.
Постанови австрійського уряду 70-80-х років XVIII ст. обмежили вплив цехів, полегшили вступ до них ремісників, ліквідували регламентацію щодо виготовлення продукції, кількість учнів і підмайстрів, звільнили усіх членів від особистої залежності від пана. Ці постанови надали пільги купцям і ремісникам незалежно від віросповідання, підпорядковували цехи державній владі. Одночасно продовжувалось онімечення західноукраїнських міст. Прибулі ремісники отримували міське право, звільнялися на 10 років від усіх податків, а їхні сини - від військової повинності.
Протягом XVI-XVIII ст. набули поширення сільські ремесла та промисли, які дедалі більше відокремлювалися від землеробства та інших галузей сільськогосподарського виробництва. У селах зросла кількість ремісників різного фаху, для яких ремесло стало основним заняттям, а не додатком до сільського господарства.
У першій половині XVII ст. серед сільських ремісників, які становили 3 % населення, налічувалося 200 ремісничих професій. Серед них помітне місце займали ткацтво (виробництво полотна, селянських сукон, килимів, хусток, рушників, ряден), гончарство, обробка дерева (виготовлення возів, дерев'яного посуду, скринь, знарядь пращ).
У XVII ст. в Лівобережній Україні налічувалося понад 100 міст і містечок, у середині XVIII ст. - 200. З освоєнням південних земель були засновані міста Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Севастополь, Одеса. Однак міста залишалися невеликими і малонаселеними. За переписними книгами 1666 p. міське населення Лівобережної України становило 46 %, а в 90-х роках XVIII ст. в містах жило лише 6,5 % населення. У Києві налічувалося 2454 будинки, в Полтаві - 1000, в Стародубі - 800, в Ніжині - 900.
Міста Слобідської України виникли на основі поселень українських переселенців. У кінці XVIII ст. жителі міст становили 6,8 % населення, де більша частина їх були військові, селяни, в основному українського походження з колишніх козаків. Торгово-промислові люди, або міщани, становили 12,1 % міських жителів.
У XVII ст. мануфактурне виробництво відіграло значну роль у Лівобережній Україні та Слобожанщині. У 20-х роках XVIII ст. на цих землях під впливом перетворень Петра І почалося будівництво великих централізованих мануфактур. У Західній та Правобережній Україні вони створювалися в 70-х роках XVIII ст.
Виникнення мануфактур відбувалося двома шляхами: дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво.
Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися цеховими майстернями, тому були
Loading...

 
 

Цікаве