WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Проблема причетності українських козаків до генези донського козацтва в історіографії - Реферат

Проблема причетності українських козаків до генези донського козацтва в історіографії - Реферат

Дону вже на початку XVI ст. та слушно заакцентував увагу на українському походженні відомої з середини XVI ст. донської топоніміки (містечко Черкаськ, Монастирський острів, Черкаські гори) [10; 163-164]. У підсумку М.Пудавов чи не найретельніше в історіографії підійшов до з'ясування проблеми. Його візія пластична й позбавлена таких відвертих недоречностей, як, приміром, схеми В.Броневського чи А.Скальковського.
Первісне ядро донського козацтва, за М.Пудавовим, як і за М.Карамзіним, склали азовські козаки . До них "опісля привалили сюди (на Дон. - В.Б.) черкаси і козаки московської Русі". При цьому українське козацтво колонізовувало переважно низові терени впритул до Азова. Наприкінці 30-х рр., на думку дослідника, "стани і зимівники черкасів на Дону вже закріпилися твердо". Але тільки ближче до середини XVI ст. розпочинається витвір властиво донського козацтва на середньому Дону, у чому українські козаки теж взяли певну участь. М.Пудавов, таким чином, доходить відправного висновку про радикально важливу роль українського елементу на етапі зародження донської козаччини.
Натомість вплив російського струменязводиться до допоміжного: "Черкаси, кияни, севрюки становили більшість у зародку товариства і стояли на чолі його". Ще одним важливим моментом було справедливе визнання наявності міцної тюркської підкладки. Посутні заперечення викликають, однак, тези про виключно важливу роль азовців, виникнення у середині XVI ст. духовної єдності "козацтва Дніпра, Дону і Волги" на грунті переконання про необхідність служіння московському цареві, а також ні на чім не зіпертий висновок щодо виконання Доном у 1555-1565 рр. функції об'єднавчого центру для усього козацтва .
У цілому ж пудавівська концепція генези донського козацтва стала найвищим досягненням історіографії XVIII - початку XX ст. Опрацьована у середині 50-х рр., вона значно переважала своєю обгрунтованістю попередні і наступні схеми, а поруч із цим відкривала широкі можливості для свого удос-коналення. Ані екскурси у початки донського козацтва Д.Іловайського [11; 380-382], ані спроби дослідників донської історії К.Абази, В.Бикадорова, А.Савельєва, П.Сахарова [12] не відзначалися тією зануреністю в проблему і тим прагненням врахувати максимальний комплекс факторів, що відбилися на формуванні донського козацтва. Крім усього, перелічені дослідники понад міру увипуклювали роль російського етнічного елементу. Фактично тільки П.Сахаров визнав посутність впливу української хвилі [12; 45] та ще з неназваних постатей М.Костомаров, кинувши ніяк не прокоментовану тезу про те, що "малоросійська людність брала участь у його (донського козацтва. - В.Б.) закладці і вихованні" [13; 6]. Не обійшлося і без відверто хибних тверджень, як-от про несамобутність організаційних клітин українського козацтва: "вони (українські козаки. - В.Б.) йшли протореним історичним шляхом слідами старішої (!) донської гілки".
На початку 20-х рр. XX ст. проблема генези донського козацтва порушується С.Сватиковим. Його візія генетично пов'язана зі схемами В.Сухорукова та М.Пудавова й посідає проміжне місце. Зокрема, слідом за В.Сухоруковим, констатовано відносну "пустельність" донських теренів ще у 20-ті рр. XVI ст., применшено, але й не відкинуто зовсім роль українських козаків[14; 12]. По-сухоруковському сформульовано висновок про те, що "у пониззі Дону до складу Війська Донського ввійшла досить помітна група малоросів, яка швидко розчинилась у великороській масі". Рівночасно, як і М.Пудавов, В.Сватиков - прихильник думки про оформлення донського козацького організму ближче до середини XVI ст., а саме у 30-40 рр. А до власних сватиківських надбань належить вельми слушне відмежування появи донської козаччини від утворення Війська Донського. Проте не аргументовано постання останнього, слідом за П.Сахаровим, віднесене до середини XVI ст.
Після оприлюднення візії С.Сватикова знову накочується хвиля невиправданого ігнорування ролі неросійських етнічних струменів у генси донської козаччини. По суті напрацювання у цій царині М.Пудавова та інших відкидається повністю.
Намір оминути дражливі місця, а також нахил до обтічних формул помітні вже у такого проникливого дослідника як О.Гермайзе. В цілому визнаючи слушність зауваг М.Пудавова щодо проникнення українських козаків на Дон ще у першій третині XVI ст., О.Гермайзе жодною мірою не припускає участь українського елементу у козакотворчих процесах, окрім того, категорично заперечує таку можливість взагалі. Аргументи О.Гермайзе аж ніяк не можуть бути визнані вдалими (у джерелах запорожців, що перебували на Дону, завжди відмежовували від тубільного елементу; турки і татари розрізняють українських і донських козаків ) [7].
У подальшій історіографії український чинник майже не береться до уваги. З 30-х рр. зусиллями І.Бикадорова [16], М.Волинкіна [17] та В.Мавродіна [18] набуває другого дихання "бродницька теорія" походження донського козацтва. Подібної точки зору дотримувався Д.Іловайський [11]. У концепційному вигляді візія постає у працях Є.Савельєва та І.Бикадорова [15, 16].
Обидва дослідники безапеляційно вважають Донську землю колискою козаччини як явища, а донських слов'ян-бродників - генетичними попередниками майже усіх відомих на середину XVI ст. козацьких спільнот. Є.Савельєв називає донських козаків "споконвічними мешканцями берегів Азовського й Чорного морів, і долішнього Дону". Фантастичною виглядає версія дослідника, згідно з якою варяги - ніхто інші як донські козаки, що переселилися на північ. У ХІУ-ХV ст. розпорошене донське козацтво вже буцім злітається на свою давню батьківщину і відтоді постає під чотирма назвами: азовські козаки, українські козаки, рязанські козаки й новгородські повольники з Волги. Далі процес витвору нової генерації донського козацтва відбувається наступним чином: рязанські козаки на початку XVI ст. закозачують землі по середньому Дону, натомість азовські в 30-40-ві рр. вкупі з севрюками й білгородськими козаками обсідають низові терени, де у 1559 р. з'являється й частина українських козаків, що прийшла з Д.Вишневецьким .
При усій своїй неоковирності схема Є.Савельєва не позбавлена, однак, і кількох плідних спостережень. Так, справедливо піддається рішучому сумніву першорядність ролі великороського етносу в генезі донського козацтва, визнається, хоча й несвідомо, перехрещення у XVI ст. на Дону різноетнічних потоків, слушно підкреслюється існування відмінностей між субстратами низового і верхового козацтв.
Концепція І.Бикадорова у своїх вузлових моментах поглиблює савєльївську і так само містить не менше надуманих елементів. Передовсім І.Бикадоров конкретизує тезу свого попередника про споконвічність осібного донського слов'янського організму (козацтва),наголошуючи, що слов'яни жили на Дону і до нашої ери під іменем скіфів, а при хозарах немовби були постійним прикордонним військом. Дослідник відкидає можливість зникнення прямих нащадків цих слов'ян-бродників у будь-якій ділянці Дону до кінця XIV ст. За І.Бикадоровим, Донська земля пустіє тільки на зламі ХІУ-ХV ст. у зв'язку з побоїщем тут Тимура і Тохтамиша. Бродники затримуються лише у пониззі - біля Азова (стають азовськими козаками) - і по Хопру та Медведиці, а більша частина відходить (до московсько-рязанських "україн",
Loading...

 
 

Цікаве