WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Придунайський край – територія відновлення державотворчих традицій українського козацтва наприкінці XVIII – XIX ст. - Реферат

Придунайський край – територія відновлення державотворчих традицій українського козацтва наприкінці XVIII – XIX ст. - Реферат

місце.
У квітні 1828 року розпочалась нова російсько-турецька війна. Вже в травні стався перехід частини задунайців на чолі з Й. Гладким в межі Російської імперії. Військові дії і перехід Й. Гладкого пожвавили надії козацтва, що проживало в Придунайських землях, на створення в краї власної козацької військової організації. При активній допомозі С. О. Тучкова козаки отримали дозвіл на формування в Придунайських землях з українських козаків, які оселилися в краї до 1828 року Дунайського козацького війська. Згодом до козаків приєднали волонтерів з Балканських країн і Молдавії, які служили в російській армії, відставних солдатів, українських і російських селян, коронних циган Бессарабії. До війська входили 11 станиць і хуторів Аккерманського повіту з населенням 13150 осіб (на 1868 рік): Акмангіт (Білолісся), Старокозачя, Волонтирівка, Михайлівка, Миколаївка, Новотроїцьке, Каїри (Крива Балка), Костянтинівка, Петрівка, Миколаївка-Новоросійська (Байрамча), Фараонівка (тепер села в Білгород-Дністровському, Кілійському, Саратському, Татарбунарському р-нах Одеської області та районі Штефан Водє Республіки Молдова). В адміністративному і військовому відношенні Дунайське військо підлягало новоросійському і бессарабському генерал-губернатору. Місцеве управління здійснювалося Військовим правлінням на чолі з наказним отаманом, що призначався урядом. Військове правління поділялось на цивільну і військову частини. У станицях керування відбувалось виборними станичними отаманами. Штаб і Військове правління знаходилось в м. Аккерман, з 1857 в станиці Миколаївці-Новоросійській. У 1844 вийшло "Положення про Дунайське військо", яке регулювало на засадах Війська Донського і Чорноморського систему адміністративного управління, штати полків, основні завдання військової служби. Козацька служба тривала 30 років: 25-польова, 5-внутрішня. Військо складалося з двох кінних шостисотенних полків, вони мали нести прикордонну службу на Дунаї, Пруті та Чорноморському узбережжі до Дністра, внутрішню - в Бессарабській та Херсонській губерніях, тримали залоги в Ізмаїлі й Аккермані.
Така організація управління і військової служби навіть близько не нагадувала організацію Усть-Дунайського війська, і тим більш Січі. Але, незважаючи на це, козаки і, особливо селяни сприймали організацію Дунайського війська, як відновлену "Нову Січ на Дунаї", державні традиції якої дозволяли б їм отримати нволю і завести власне господарство, на інших умовах ніж в Російській імперії. В цьому плані показовими є свідчення багатьох з такого роду втікачів. Так, записавшись до Дунайського війська в 1828 році під чужим прізвищем, мешканець с. Дальник під Одесою Лаврентій Соколовський вважав, що "навіки залишиться вільним в козацькому званні і відведуть йому землю з усіма вигодами". Свідчення про причини, за якими вступали до війська інші втікачі, суттєво не відрізняються від попереднього. Знайдений у війську колишній кріпак кишинівського боярина Плакіди Василь Непомнящий сподівався "якщо він буде записаний в козаки, залишиться вільним від селянства". Зарахований до війська втікач поміщика Іониці Помана Василь Візітєв на допиті розповів, що втік від свого господаря оскільки "терпів неодноразові побої і вирішив шукати свободи". На думку Бессарабської казенної палати "з однієї лише уявної вільності пристати і записатися до козаків" вирішив в серпні 1828 року селянин Іван Тищенко з села Гасан-Аспага Ізмаїльського повіту. Незабаром вона ж уточнила, що зміст цієї "вільності" полягав, перш за все, в переконанні Івана Тищенка: "як пристав вже до козаків, то використовувати його в громадських повинностях і вимагати казенних податків не мають права".
Такого роду нелегальних і напівлегальних елементів, як правило, людей або бідних, або зовсім не імущих, в період формування війська було зараховано до його складу досить багато. З самого початку формування Дунайських полків вони стали одним з каталізаторів селянського руху в краї. Це викликало помітні рухи селян нижнього Подністров'я і Подунав'я.
Про такий резонанс щодо створення Дунайського козацтва неодноразово повідомляла і місцева адміністрація. Бессарабська казенна палата, зокрема, відзначала, що чутки про формування в краї козацького війська "шкідливо" впливають на селян, багато з яких "згодні тікати до них (козаків) для однієї лише волі" і після "збирання і продажу хліба неодмінно будуть втікати". Такі втечі, за даними палати, вже відзначені в селах Кислиці та Гасан-Аспага. Одеський нижній земський суд також повідомляв про те, що в 1829-1830 роках відбувались "сильні втечі поміщицьких селян з Одеського повіту в Бессарабію за білетами якогось Чернявського і товариша його, який називається офіцером Усть-Дунайського Буджацького війська". Це підштовхнуло до "покозачення" й інших. В грудні 1829 року Інспекторський департамент Головного штабу повідомив новоросійського та бессарабського генерал-губернатора О. І. Красовського, що "багато казенних селян, дивлячись на те, що перші безперешкодно вступили до дунайських козаків, мають намір перейти за Дністер". Під чужими прізвищами до війська потрапили чимало селян Херсонської, Київської, Подільської, Харківської губерній.
У вересні 1834 року серед мешканців Татарбунарської волості поширились чутки, що "нібито на прийняття казенних поселян в козацьке звання надійшов від вищого начальства наказ". Селяни почали натовпами з'являтися до командирів Дунайських полків з вимогами записати їх до козаків і виключити з податного реєстру". На 1835 рік підключилися до них мешканці багатьох сіл Аккерманського повіту, в тому числі Тудорово, Коркмази, Гура-Роша, Каплани, Молдавка, Карагасани, Ганкишла, Слободзея-Гасени, Раскайци. Подолати цей рух до "козацтва" адміністрації вдалося лише в кінці року.
1868 року через загальну військову реформу Дунайське (після 1856 року - Новоросійське) військо було ліквідоване. Козаки переведені на становище селян-власників. Проте усвідомлення належності до козацтва, як окремої верстви з власними традиціями і пільгами залишалось у дунайців до кінця ХІХ ст. Так, у 1882 році колишні козаки Старокозачої скаржились місцевій адміністрації на те, що багато з них "залишилось без землі або наділені нею в значно меншому розмірі, ніж користувались раніше", і ніж встановлювало козакам "Положення про ліквідування Новоросійського козацького війська".
Свідченням того,що козаки сприймались, як окрема верства, зі своєрідними традиціями творення життя не лише ними самими, а й іншими, навіть на державному рівні, вказують вітчизняні та закордонні етнографічні карти кінця ХІХ- початку ХХ ст. Так, в селах і містах Придунайських земель поряд з українцями, росіянами й іншими національностями регіону окремою групою показані козаки ("Cazaci", "Kozaks") із зазначенням "Urma?ii Zaporojenilor Ruteni" - колишні українські запорожці. Чисельність їхня визначається по-різному від 12 тисяч в Придунайських землях у 1859 році до 35 тисяч на території всієї Бессарабії у 1916 році.
Таким чином, наприкінці XVIII-ХІХ ст. Придунайський край став територією відновлення зруйнованих і вироблення нових, пристосованих до тогочасних реалій життя, державотворчих традицій українського козацтва, на які мали зважати усі країни регіону.
Loading...

 
 

Цікаве