WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Придунайський край – територія відновлення державотворчих традицій українського козацтва наприкінці XVIII – XIX ст. - Реферат

Придунайський край – територія відновлення державотворчих традицій українського козацтва наприкінці XVIII – XIX ст. - Реферат

залишились на території Бессарабії після закінчення російсько-турецької війни 1806-1812 років, нараховувалось понад 1300, з яких, за їх власним свідченням, 200 мали власне господарство, а всі останні змушені були наймитувати. Козацька старшина почала клопотання про відновлення в Придунайських землях козацького війська, мотивуючи це можливим виходом із-за Дунаю ще 1200 козаків. Проте посилаючись на попередній досвід утворення Усть-Дунайського Буджацького війська, місцева адміністрація рішуче відхилила проект, побоюючись активізації селянського руху в краї.
Війна 1812 року з Францією викликала до життя проект відновлення "Вільного Дунайського козацького війська" в Бессарабії, автором якого був якийсь штабс-капітан на прізвище Шостак. Ним передбачалось зарахування до складу війська колишніх козаків вихідців з-за Дунаю, вільних іноземних та російських підданих. Війську мали бути передані землі між Дунаєм і Дністром. За організаційними засадами воно будувалося на зразок Чорноморського козацького війська. Внутрішній устрій базувався на козацькому самоврядуванні. Козаки мали на власному спорядженні нести кордонну службу на Дунаї і вздовж Чорноморського узбережжя. Цей проект був поданий командуючому Дунайською армією адміралу П. В. Чичагову. Він загалом схвалив його, виходячи, перш за все, з військових потреб. Однак проти відновлення в краї козацтва рішуче виступила місцева адміністрація на чолі з бессарабським цивільним губернатором С. Д. Стурзою. Губернатор категорично відхилив проект, посилаючись на досвід утворення Усть-Дунайського Буджацького війська, яке призвело до активізації селянського руху21.
Втім, зацікавлений у швидкому заселенні приєднаного району, уряд офіційно дозволив усть-дунайцям селитися в Придунайських землях. Організація поселення покладалась на колишніх старшин усть-дунайців - полкового осавула Р. Согутчевського і значкового товариша Г. Вареника, які одержали право збирати козаків з усього краю. Цим заходом урядова адміністрація розраховувала також залучити до переходу на російський бік задунайських запорожців. 30 серпня 1814 року уряд видав маніфест, в якому обіцяв задунайцям амністію і наділення їх землею, а в 1817 році і права іноземних колоністів.
Зазначені заходи істотно вплинули на задунайських запорожців. Протягом 1815-1817 рр. у Бессарабію з-за Дунаю вийшло кілька груп козаків, які разом з усть-дунайцями оселилися в Ізмаїльському повіті в с. Дракуля (тепер с. Трудове Кілійського р-ну Одеської обл.).
Переважну більшість поселенців складала козацька сірома, яка не мала ніякого майна і змушена була наймитувати в маєтках сусідніх поміщиків і господарствах заможних колоністів. Скориставшись переселенням козаків, до них приєдналося чимало селян. Оселившись разом, вони відмовлялися сплачувати податки і виконувати земські повинності. Поселенцям доводилося вести також уперту боротьбу з поміщиками, які намагалися захопити відведену козакам землю.
В 1820 році друга група усть-дунайських козаків і задунайських запорожців, незважаючи на опір земської поліції, в кількості 38 родин оселилася в Аккерманському повіті, заснувавши село Акмангіт. Новопоселенці уперто зрікалися сплати податків і виконання повинностей, рішуче домагаючись відновлення в Придунайських степах козацького війська. Проект передбачав включення до його складу всіх колишніх козаків і вихідців з-за Дунаю. За організаційними засадами воно будувалося на зразок Чорноморського козацького війська. Територія його мала охоплювати землі між Дунаєм та Дністром. Кіш та Січ розташовувались в с. Акмангіт. Козаки вимагали виключних прав на землекористування і рибальство, утворення власних органів самоврядування, за це козаки на власному спорядженні мали нести прикордонну службу на Дунаї і Чорноморському узбережжі22. В тогочасних документах вони одержали назву акмангітських, або мангітських козаків.
Царська адміністрація, розраховуючи подолати опір козацтва, поділила його на дві групи. За наказом намісника Бессарабії генерала І.М. Інзова усть-дунайці зараховувалися до державних селян з підпорядкуванням земській владі і відбуванням відповідних повинностей. Щодо задунайських запорожців, то сподіваючись схилити їх на свій бік і привернути увагу тих, які лишилися за Дунаєм, уряд надав їм права іноземних колоністів, але з обов'язковим переселенням у колоністські округи. Через це в 1823 році частина задунайців була переселена в Ізмаїльську колоністську округу с. Новопокровське (тепер с. Покровка Ізмаїльського району Одеської області).
Проте основна частина козаків, категорично відмовилася від переселення в колонії іноземних поселенців, затято вимагаючи створення козацького війська або переселення на Кубань. У листі до О. Аракчеєва від 1822 року вони писали: "бажаємо, як наші предки, нести військову службу на воді і на суші під ім'ям Усть-Дунайського Буджацького війська". Розглядаючи ці вимоги міністр внутрішніх справ В.С. Ланський підкреслював, що козаки "виключаючи себе з колоністського відомства намагаються зберегти у своєму внутрішньому правлінні певну незалежність, властиву їм з попередніх способів життя". В усіх вимогах козакам було рішуче відмовлено і вони були підпорядковані Комісії казенного поселення в Бессарабії.
З середини 20-х років ХІХ ст. ставлення царської адміністрації до усть-дунайських козаків помітно змінилося. 1824 року з Задунайської Січі почався масовий вихід козаків у російські кордони, що було викликано спробами турецького уряду використати задунайців для придушення національно-визвольного руху в Греції. Переважна більшість вихідців оселилася в Бессарабії разом з усть-дунайськими козаками, відмовляючись від підпорядкування відомству іноземних колоній. Вважаючи себе ображеними, "не отримуючи обіцяного, працею здобутої винагороди за заслуги перед урядом", вони, як писали самі козаки: "залишаються чекати особливих привілеїв". Отримання ж цих привілеїв вони пов'язували з утворенням нового козацького війська.
Це створювало в прикордонні певну напругу. Дві держави - Росія та Туреччина, в умовах підготовки війни між собою намагалися різними засобами підпорядкувати собі козаків. Прагнучи стимулювати подальший вихід задунайців і враховуючи підготовку до війни з Туреччиною, уряд у лютому 1827 року дозволив їм селитися разом з усть-дунайцями, звільнивши обидві групи на десять років від сплати податків і виконання повинностей.
Перехід запорожців продовжувався і подалі, аж до початку російсько-турецької війни 1828-1829 років. Через збільшення населення в Акмангіті, частина задунайських запорожців і усть-дунайськихкозаків перейшла на нове місце в Аккерманському повіті, де в 1827 році заснувала с. Старокозаче.
Незабаром про це стало відомо в Задунайській Січі через ізмаїльського градоначальника генерала С.О. Тучкова, який повідомляв про можливість початку війни з Туреччиною і радив запорожцям перейти на бік Росії. Переговори про це велися з окремими старшинами, кошовим Василем Незамаївським і далі вже з новим кошовим Йосипом Гладким. Між запорожцями почалися глибокі протиріччя. Одна частина їх прийняла пропозицію про перехід на російський бік, інша була певна в тому, що під час війни Росія захопить землі Задунайської Січі і, що треба перебиратися в інше
Loading...

 
 

Цікаве