WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Придунайський край – територія відновлення державотворчих традицій українського козацтва наприкінці XVIII – XIX ст. - Реферат

Придунайський край – територія відновлення державотворчих традицій українського козацтва наприкінці XVIII – XIX ст. - Реферат

повернулися до гирла Дунаю і продовжили боротьбу за будову власної організації. Вони витіснили некрасівців з Катерлезу, де знов заклали Січ. Катерлезька Січ проіснувалa протягом 1803-1805 років і була зруйнована турецькими феодалами і некрасівцями.
Намагання задунайців мати власну організацію подібну до колишньої Запорозької Січі розуміли не лише турецькі, а й російські урядовці. Особливо питання стало актуальним напередодні нової російсько-турецької війни 1806-1812 років. Адже Задунайський Кіш у Катерлезі був зруйнований, а територія Придунайських земель, де проживало задунайське населення опинилася під контролем російської армії. Саме створенням установи подібної до "Нової" Січі російський уряд намагався привернути задунайців на свій бік. Цьому сприяв перехід 23 грудня 1806 року задунайського отамана Трохима Гайдабури (Майдабури) зі 103 козаками і вже 10 січня 1807 року в Кілії загін складав 250 "чорноморських піших волонтерів".
Враховуючи успіхи у формуванні волонтерського полку з задунайських запорожців і забіглого українського населення, яке намагалось легалізувати своє становище, командуючий Молдавською армією І.І. Міхельсон і новоросійський генерал-губернатор Е.Й. Рішельє вирішили створити на Дунаї козацьке військо, "дати йому найменування Усть-Дунайського, подаючи надії, що воно може одержати приклад Війська Запорозького, якщо як чорноморці, це заслужить". 18 січня 1807 року І.І. Міхельсон видав оголошення, в якому від імені російського уряду звертався до задунайських запорожців з закликом вступити до Усть-Дунайського Буджацького козацького війська, центрами його формування призначалися Кілія і Галац. В оголошенні зазначалося, що воно буде створене "за прикладом війська колишнього Запорозького". Утримання війська визначалося за зразком Чорноморського. 20 лютого 1807 року Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо було офіційно затверджене указом Олександра І.
Зовнішній устрій війська нагадував Запорозьке. Управління здійснював Кіш на чолі з кошовим отаманом. Старшина носила традиційні найменування. Військо складалося з куренів на чолі з курінними отаманами. Куренів нараховувалося 40, 38 з яких носили назви таких як у Новій Січі, а два мали назви Болгарський і Сербський. Кошовому отаману надавався пернач, а війську - прапор і військова печатка. На цьому, власне, і закінчувалась подібність між Усть-Дунайським Буджацьким та Запорозьким військами. Різниці між ними були надто суттєвими, а головне, мали принциповий характер.
Військо цілком і повністю підлягало російському командуванню. Нагляд за ним здійснювався начальником Галацького військового загону генерал-майором П.М. Колюбакіним. Кошовий отаман і вся інша старшина призначалася царською адміністрацією, а не обиралася козаками. На керівні посади потрапляли люди, які змогли заслужити протекцію командування. До війська дозволялося набирати задунайських запорожців, чорноморських козаків та інші категорії українського і російського населення, які мешкали в Бессарабії, Молдавії і Волощині до 1806 року. Заборонялося приймати лише підданих Росії, які перейшли кордон після початку війни. Однак, не допустити проникнення у військо втікачів з 1806 року було неможливим. Одеський комендант генерал-майор Кобле з обуренням писав, що "в цьому війську різного звання людям чиниться набір на службу не вимагаючи документів про їх стан, які дозволяють обрати службу. Це тим, які шукають порятунку від повинностей, а також від регулярної служби і невиплачених боргів, дуже сприяє". Через відсутність документів власті вимушені були використовувати існуючий інститут присяги. Згідно з ним для встановлення особи досить було прийнятих під присягою свідоцтв людей, які могли підтвердити походження даної особи. Про це саме свідчив і сам кошовий отаман усть-дунайців І. Підлесецький, стверджуючи, що ті, які "приходять записуватися на службу в запорожці оголошують себе завжди вихідцями з-за Дунаю або тими російськими підданими, що вийшли в останню російсько-турецьку війну 1787-1791 років, чому й важко і неможливо без вірних доказів дійти до істини"17. На середину липня 1807 року у війську нараховувалося понад дві тисячі козаків.
Створення на Дунаї "Нової Запорозької Січі", як про це пішли чутки в Україні, викликало серед селянства надії на відродження козацтва, а з ним і отримання волі. Це призвело до значних втеч населення до "Дунайської Січі". Новоросійський генерал-губернатор Е.Й. Рішельє 14 червня 1807 року писав головнокомандуючому Молдавською армією І.І. Міхельсону, що "селянський рух за переселення в Подунав'я набрав гострих форм і нерідко переходить у збройні сутички між втікачами і земською поліцією".
Масовий рух селян в Придунайські землі за "козацькою волею" викликав тривогу уряду. За висловом нового головнокомандуючого Молдавською армією О. О. Прозоровського, вони "бажають перейти в цю Нову Січ, щоб користуватися більшою волею і створити там збіговисько, подібне до того, що колись на Дніпрі було". Питання про це розглядалося на засіданні комітету міністрів, де підкреслювалося, що втечі "особливо збільшилися після проголошення в 1807 році про вільний вступ до Буджацького запорозького війська". 20 липня 1807 року Олександр І в рескрипті на ім'я І. І. Міхельсона видав наказ припинити подальше формування війська і вжити всіх заходів до повернення втікачів.
Для ліквідації війська на Дунай прибула спеціальна каральна експедиція на чолі з начальником Херсонської рухомої міліції генерал-лейтенанта І. О. Нікориці. Вона повинна була заарештувати всіх втікачів і повернути їх до Росії, а колишніх задунайських запорожців і чорноморців відправити на Кубань. Втім, значна частина усть-дунайців почала тікати від царських урядовців. Частина з них лишилася в Бессарабії, приписуючись до міст і селищ, а частина перейшла за Дунай до запорожців.
Задунайці, отримавши поповнення усть-дунайцями і селянами-втікачами з України, розпочали нову боротьбу з некрасівцями за дунайські гирла і Катерлез. 1812-1814 роках сутички переросли у справжню війну, під час якої задунайці знов оволоділи Катерлезом, а згодом і головним центром некрасівців - селищем Великий Дунавець, де заклали власну Січ. Дунавецька Січ устроєм повторювала Січ Наддніпрянську. Вона мала 38 куренів, з тими з назвами, які були і в Новій Січі, приміщення для старшини, титарні та церкви. Керувалась Січ власною обраною старшиною. Остання зосередила в своїх руках усю повноту адміністративної, військової, судової влади на Січі, відала також господарськими справами. Турецький уряд не втручався у внутрішні справи задунайців і вимагав від них лише виконання військової служби. Січі підпорядковувалась територія навколо неї та в Георгіївському гирлі Дунаю. Значна частина задунайських запорожців (вихідців в Росію) повідомляла, що походить ізЗапорозької Райї, інакше кажучи, поселень, які знаходяться безпосередньо під юрисдикцією Задунайського Коша. Джерела називають низку поселень, що розташовувались на території підвладній Січі - Нижній Дунавець, Караорман, Райя, Іглиця, Катерлез та інші. Фактично Дунавецька Січ стала центром навколо якого консолідувалось християнське населення в пониззі Дунаю і ототожнювалась з продовженням державницьких традицій козацтва.
Козаків, які
Loading...

 
 

Цікаве