WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Придунайський край – територія відновлення державотворчих традицій українського козацтва наприкінці XVIII – XIX ст. - Реферат

Придунайський край – територія відновлення державотворчих традицій українського козацтва наприкінці XVIII – XIX ст. - Реферат


Реферат на тему:
Придунайський край - територія відновлення державотворчих традицій українського козацтва наприкінці XVIII - XIX ст.
Придунайський край в історичній літературі не розглядається як територія витоків українського козацтва, формування державотворчих традицій або козацького устрою взагалі. Дійсно, Придунайська територія не була колискою творення традицій українського козацтва, але вона була втягнута в сферу інтересів українського козацтва ще з XVI-XVIII ст.: походи на фортеці Аккерман, Ізмаїл, Кілія вкрили славою не одне покоління козаків, на ці землі вийшла перша українська еміграція І. Мазепи та П. Орлика. Відкриття нових політичних реалій наприкінці XVIII ст. поставило перед козацтвом питання відтворення традицій державотворення саме на землях Подунав'я. Постійна боротьба в пониззі Дунаю за створення нового державотворчого центру Січі постає перед дослідниками через архівні документи.
Після зруйнування Запорозької Січі у 1775 році, як відомо, частина козаків перейшли на територію Туреччини. Спочатку козаки розселилися в Очаківській окрузі, на Березані, по Тилігулу, біля Хаджибею і Балти, у пониззі Дністра від Аккермана до Бендер, Буджаку - Вилковому, Кілії, поблизу Тульчі й Галацу.
До середини 1778 року питання про політичне положення запорожців було вирішене: султанський уряд, незважаючи на протести Росії, офіційно прийняв їх під свою юрисдикцію. Поступаючись вимогам козаків створити свою власну організацію, турецька влада мала намір створити на Дністрі Січ, для чого визначила місце "між Бендерами і Аккерманом". Козакам надавалися землі під заснування Січі в Кучурганах, озброєння і коні. Кошовим було призначено полковника Гната, який отримав звання бунчукового паші. Але спроба закласти Кіш не вдалася. Після цього уряд Катерини ІІ передав російському послу в Константинополі О. Стахієву інструкції, в яких вимагав у султана видачі запорожців, як російських підданих-втікачів. У разі відмови, О.Стахієву дозволялось запропонувати султанському уряду в обмін на признання за Туреччиною Очаківської округи, переселити запорожців за Дунай. Пропозиція російської сторони була прийнята Туреччиною, внаслідок за Айнали-Кавакською конвенцією 1779 року султанський уряд зобов'язувався "запорозьких козаків по цей бік Дунаю перевести і оселити всередині турецьких областей так далеко, як тільки можна буде від Чорного моря". За рішенням турецької адміністрації запорожці мали бути оселені в Румелії "у віддалених від чорноморського берега селах, від трьох до п'яти чоловік на село". Між тим, ці заходи до кінця виконані не були. Хоча значна частина запорожців була переселена на Дунай, численні групи козаків продовжували і на початку 80-х років XVІІІ століття знаходитися на Очаківщині, в нижньому Подністров'ї і в нижньому Буджаку. Російська кордонна адміністрація протягом 1781-1782 років мала цілком достовірні відомості про те, що близько восьми тисяч запорожців "проживають у пороблених землянках", "починаючи від турецького міста Білгорода, що знаходиться за Дністром, до Дністра і вверх нього за Бендери на Балту і звідти по польському кордону Кодимою і по Бугу до Очакова, а від нього до Білгорода всі степи під лаштування Нової Січі віддані запорожцям, які оселі мають зайняти і будуватися в гирлі Дністра". Проте на думку Ф. Вовка в Дунайській дельті в 70-80-х роках XVIII ст. не існувало "правильної Січі", тобто власної організації козаків на традиційних засадах, "запорожці жили окремими невеликими рибальськими ватагами, розкиданими по всій Дунайській дельті, переважно ж біля бессарабських лиманів". Інші дослідники вважають, що запорожці вже у 1776 році мали свою Січ або в околицях Вилкового, або в Караормані на острові Св. Георгія.
Питання про переселення запорожців за Дунай піднімалось російським урядом неодноразово і в подальшому, аж до початку війни 1787-1791 років оскільки знаходження їх поблизу російських кордонів створювало сприятливі умови для втеч із Росії. Слід зазначити, що турецький уряд, як правило, йшов назустріч цим вимогам Росії. Проте у віддалених і погано контрольованих територіях, зустрічаючи протидію як самих запорожців, так і місцевої турецької адміністрації, зацікавленої в експлуатації по суті безправних втікачів, турецький уряд так і не зумів домогтися реалізації власних розпоряджень. Переселення запорожців у віддалені від російських кордонів райони, включаючи Румелію, розосередження козаків невеликими групами в турецьких селах, відволікало їх від традиційних господарських занять (зокрема, рибальства) і віддавало під контроль турецькій адміністрації. Тяжкі умови, в яких опинились колишні запорожці, а також низка заходів російського уряду, спрямованих на виклик козаків в Росію (зокрема, агітація російських резидентів, оголошення про створення "Війська вірних козаків") призвели до повернення окремих груп козаків у російські межі.
Ці події викликали серйозні зміни у відношенні султанського уряду до задунайських запорожців, оскільки створили реальну можливість переходу із турецьких володінь. Останнє, в умовах підготовки нової війни з Росією, для Туреччини було вкрай небажане. Внаслідок чого запорожцям дозволялось створити власну військово-адміністративну організацію - Січ, яка одержала певну автономію. Як відомо, Кіш розмістився в Катирлезі на Дунавці. Ймовірно, це була перша Задунайська Січ закладена на традиційних засадах8. Турецька адміністрація також дивились крізь пальці на промисли і поселення запорожців в пониззях Дунаю і Буджака.
Російсько-турецька війна 1787 - 1791 років не вплинула серйозно на райони розміщення задунайських запорожців. Вони продовжували будувати Січ в Катерлезі. Однак тут запорожці зустріли опір некрасівських козаків, які не бажали поступатися вигідними рибними ловами. Внаслідок військових сутичок між запорожцями і некрасівцями, а також розуміння турецького уряду бажань задунайців створити власну організацію, першим наказано було перейти в район Сеймен, містечка в Ісакчинській окрузі, на Сухому Дунаї.
Рапорти російської прикордонної адміністрації і донесення російських консулів зазначають появу в цей період у Придунайських степах значних груп задунайських запорожців. Предводитель дворянства Тираспольського повіту Туманов 10 квітня 1804 року повідомляв херсонському військовому губернаторові А. Розенбергу про те, що задунайські запорожці одержали дозвіл султанського двору селитися "по ордах татарських" в Аккерманському і Кілійському округах і по берегах нижнього Дунаю. Ці дані були декілька разів повторені в донесеннях інших представників російської адміністрації прикордонних районів Дністра, які зазначали, що "запорожці роблять свої роз'їзди по правому боці річки Дністра і всій Бессарабії". Крім того, ясський консул Андрій Жерве, посилаючись на повідомлення російського драгомана в Галаці, звертав увагу військового губернатора на ті обставини, що "запорожці почали надто збільшуватися" і активізують свої дії в Буджаку і в Молдавії. Послані у серпні 1804 року за Дністер російськірозвідники підтвердили, що у Буджаку концентрується значна кількість запорожців і, що кошовий Задунайської Січі тимчасово переніс свою резиденцію в Татарбунари. В той самий час задунайці поповнили свої сили новими втікачами,
Loading...

 
 

Цікаве