WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Перші кроки Задунайського козацтва: про причини переходу запорожців до Туреччини - Реферат

Перші кроки Задунайського козацтва: про причини переходу запорожців до Туреччини - Реферат

певної автономії та отримання привілеїв. Знаходячись в тривалому безпосеред-ньому контакті саме з турецькою провінцією, запорожці не могли не знати, які часи вона зараз переживає. Безумовно, навіть підсвідомо Козаччина мусила сподіватися на розв'язання наболілих питань: по-перше, можливість самозбереження (саме в такому традиційному зовнішньому вигляді, за який так вперто трималась); по-друге, перспек-тива зберегти себе не тільки в "біологічному" розумінні - як своєрідне історичне та соціальне явище, - а утримати роль політичного інституту; по-третє, відчуття власної потрібності: існувала справжня зацікавленість в запорожцях як у військовій одиниці як з боку окремих аянів, яким вони були потрібні для розв'язання постійних міжусобних конфліктів, так і з боку Порти, яка гостро переживала кризу свого суспільства і всі проб-леми бачила тільки в недоліках військової організації, в необхідності реформування армії.
Вихід із загальної кризи османські реформатори бачили, в першу чергу, у військовій реорганізації імперії з метою відбудови її воєнно-політичної могутності. В правлячих колах держави існувала думка, що причиною тяжкого становища, в якому опинилась країна, є ослаблення воєнної могутності, і якщо утворити сильну, дисципліновану армію, то можна вивести країну з цієї кризи [1;7]. Звідси така увага до питань військо-вих, що відтепер дорівнюються політичним, звідси така неухильна турбота про армію, яка, за твердженням А.Міллера, відстала від європейської майже на півтора століття і суттєво втратила свою колишню боєздатність [10;48]. Російсько-турецька війна 1768-1774 рр. зайвий раз підтвердила технічну відсталість османської армії, недоліки її організації, недостатній рівень матеріально-технічного оснащення і стану воєнних знань. Яничарське військо на кінець XVIII ст. повністю вичерпало себе: не бажаючи займатися військовими справами, воно виявилося не тільки непотрібним з точки зору воєнної, а й стало гальмом на шляху реформ в армії і взагалі в суспільстві (оскільки не бажало втрачати свого привілейованого становища), перетворилось на оплот реакції. Вже на останньому етапі російсько-турецької війни правляча верхівка Туреччини мусила скеру-вати курс на реорганізацію своєї армії за європейськими зразками.
Проте спроби використати послуги відомих західних спеціалістів-християн (як то барон Франсуа де Тотт, граф Мореллі та інші) не призвели до корінних змін в армії: особовий склад турецького війська залишався старим, психологія і ставлення до воєнної справи не змінювалися. Звідси такий повільний темп реорганізації армії і звідси бажання Порти підвищити боєздатність своєї армії більш простими засобами: залучити на службу деякі християнські загони, що були спроможні брати участь у воєнних діях, безумовно виконувати розпорядження уряду, виступати не тільки проти зовнішніх ворогів, а й проти реакціонерівта яничар, і при цьому особливо не втручатися в плани Порти. Враховуючи таку ситуацію, можна зрозуміти, чому в другій половині XVIII ст. Туреччина надає притулок як достатньо чисельним християнським громадам (як некрасовці, запорожці), так і поодиноким біженцям. Складна соціально-політична, етноконфесійна, релігійна та суспільна обстановка, неспроможність центру значно впливати на розвиток подій на місцях, загальна криза, при якій головна увага концентру-валась на розв'язанні найважливіших питань, а всі інші пускалися на самоплив, нада-вали можливості окремим християнським громадам на деякий час знайти собі притулок і спробувати налагодити власне життя.
Навіть такий поверховий огляд загальної ситуації в Туреччині у другій половині XVIII ст. дає можливість зрозуміти, - що саме вабило запорожців на ці землі і чому саме Порта дозволила перебування на своїй території козацької громади, не втручаючись особливо в її внутрішнє життя і забезпечуючи їй певні привілеї. Більш того, схожими виявляються загальні тенденції розвитку в цей період таких політичних організмів, як Османська імперія і Запорозька Козаччина. Це і прагнення відновити традиційні засади, зберегти залишки колишньої старовини, які асоціювалися із періодом розквіту, само-впевненості і самоповаги, і спроби пристосуватися до нових умов розвитку, тримаючись власного стрижня. Цікаво, що співпадають не тільки тенденції розвитку і підсвідомі прагнення, але навіть і хронологічні рамки: друга половина XVI-кінець XVIII ст., - і вперта спроба утриматися - до межі 20-30-х рр. XIX ст., що покаже подальша історія як самої Туреччини, так і Козаччини в межах Османської імперії.
П.П.Короленко, який у другій половині XIX ст. спеціально займався історією запо-розького козацтва після знищення Нової Січі, детально не заглиблюючись, висловив цікаве спостереження, що обидва народи (турки та запорожці) в другій половині XVIII ст. скоріше симпатизували один одному, ніж ворогували [6;2]. Більш ніж півстолітня історія перебування запорожців в межах Туреччини (1775-1828) добре ілюструє цю думку і доводить можливість повноцінного життя Січі (але тепер вже Задунайської), як само-стійного політичного інституту в межах величезної мусульманської імперії.
ЛІТЕРАТУРА
1. Баджолян М.Г. Реформы 20-30 гг. XIX в. в Османской империи. - Ереван, 1984.
2. Борщак І. Вержен і Україна // Нова україна. - Прага, 1923 - № 12.
3. Гасратян М.А., Орешкова С.Ф., Петросян Ю.А. Очерки истории Турции. - М., 1983.
4. Дружинина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир 1774 года (его подготовка и заключение). - М., 1955.
5. Ефименко П.П. Кальнишевский // Русская старина.-1775. -Т. IX.
6. Короленко П.П. Азовцы.- К., 1891.
7. Кондратович Ф. Задунайская Сечь // Киевская старина.-1883. -Т. V.-С.43; Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. -К., 1992.-С.430; Зуйченко П.И. Песня на исход запорожцев за Дунай // Киевская старина.-1885. -Т. XXII.-С.363
8. Мейер М.С. Османская империя в XVIII веке. Черты структурного кризиса. - М., 1991.
9. Мейер М.С. Османская империя в XVIII веке. Черты структурного кризиса. - М., 1991; Миллер А.Ф. Оттоманская империя (султанская Турция). - М., 1946. -С.11-15; Миллер А.Ф. Краткая история Турции. - М., 1948. -С.30-47; Миллер А.Ф. Мустафа-паша Байрактар: Османская империя в начале XIX века. - М.-Л., 1947. -С.29-69.
10. Миллер А.Ф. Мустафа-паша Байрактар: Османская империя в начале XIX века. - М.-Л., 1947.
11. Миллер А.Ф. Краткая история Турции. - М., 1948.
12. Орешкова С.Ф. Османский феодализм: типологические наблюдения // Типы общественных отношений на Востоке в средние века. - М., 1982.
13. Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII ст. та його спадщина. - Мюнхен: Дніпрові хвилі,1965. - Т.1. - С.146-147.
14. Рябінін-Скляревський О. До століття кінця Задунайської Січі Запорозької (1775-1828 рр.) // Вісник Одеської комісії краєзнавства при Українській академії наук: Секція соціально-історична. - Одеса, 1929.- Т.4-5.
15. Рябінін-Скляревський О. Запорозькі бунти дунайців 1771-1774 рр. і початок Задунайського Коша // Науковий збірник історичної секції УАН за 1927 р. - К., 1928.
16. Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. - Дніпропетровськ: Січ, 1994.
17. Скальковський А. Дунайцы. Эпизод из турецкой компании 1769-1774 // Временник Императорского Московского общества Истории и древностей российских. - М., 1854. - Т.9.
18. Степовий В. До історії Задунайської Січі // Україна.-1914.-Кн.3.
19. Устное повествованіе бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губерніи и уезда, селения Михайловки, Никиты Леонтьевича Коржа. - Днепропетровск, 1991.
20.ЦДІА України (м.Київ). -Ф.229, спр.365.
Loading...

 
 

Цікаве