WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Перші кроки Задунайського козацтва: про причини переходу запорожців до Туреччини - Реферат

Перші кроки Задунайського козацтва: про причини переходу запорожців до Туреччини - Реферат

мистецтва запорожців та їх добре знання території Чорноморського узбережжя, російське командування 1771 р. звернулося до кошового П.Калнишевського з проханням організувати спеціальну козацьку експедицію на Дунай на допомогу російському флоту. Січ відповіла позитивно і того ж 1771 р. відправила спеціальну експедицію. 1772 року Кіш одержав новий наказ Катерини II послати наступну експедицію тим же шляхом із Дніпра в Дунай, що й минулого року. І Січ знову відрядила спеціальну команду ( кожна нараховувала по 1000 чоловік ). Із журналу, що його вела запорозька старшина на Дунаї на вимогу російського керівництва та влас-ного Коша, можна довідатися, в яких саме місцевостях перебували тоді козаки. Так, запис від 29 травня 1779 р. говорить : " изъ города Аккермана съ командою вышел, и въ устье Дуная, въ Килію мъсяца іюня 2-го прибылъ, где имъл раздохъ дней съ четыре. После онаго раздоху получилъ я /полковник Я.Сидловський - С.М./ отъ Г.Г.М. и кав. фонъ Вейсмана письменный приказъ о скоромъ слъдованiи въ мъстечко Измаилъ" [ 17; 16 ]. Наступні записи згадують такі назви, як Тульча, Галац, Браїлів, Гирсов. Отже, запорожці перебували саме на тій території, яка через кілька років стане для них остан-нім притулком.
О.Рябінін- Скляревський, спеціально досліджуючи історію задунайського козацтва за документами архіву Одеської області, присвятив Дунайській експедиції запорожців спеціальну статтю "Запорізькі бунти дунайців 1771-1774 рр. і початок Задунайського Коша " [15; 65-83]. Автор робить наголос на тому, що перед зруйнуванням Нової Січі 1775 р. запорозьке товариство охопила хвиля бунтів. 1768 р. вибухнуло повстання на Запорозькій Січі проти кошового П.Калнишевського на захист ув'язнених за участь у Коліївщині. Причому вже на другий день бунту повстанці вирішили обрати нову стар-шину, забрати військовий скарб, гармати, коней, податись кудись із Запоріжжя і схиля-лися до думки перейти до Туреччини [13; 120]. Цікаво, що інших варіантів не було. Повстанці зовсім не замислювалися над подальшими планами, що і виявилося під час пізнішого слідства. Ці плани доречно порівняти зі словами того самого П.Калнишев-ського. проти якого так гостро виступала запорозька сірома. Доведений до повної без-надійності домогтися чого-небудь від російського уряду після низки звернень та прохань, П.Калнишевський 1766 р. сказав, що залишається одне -перейти всім військом під владу султана [16; 571]. Отже, незважаючи на значну різницю між сіромою і коза-цькою старшиною, вони мали і дещо спільне : переконання (в одних - свідоме, в інших - підсвідоме), що в межах Російської імперії Запорозька Січ більше існувати не може.
1769 р. стався бунт Корсунськогокуреня, що мав риси виступу проти старшини, яка зрадила товариство в Законодавчій комісії 1767 р. З 1769 р. і майже до кінця Січі 1775 р. запорожці беруть участь у війні з Туреччиною, і саме в цей час відбуваються останні бунти, що мали "ті ж підвалини, але реальніші наслідки" [15;65]. На думку О.Рябініна-Скляревського, бунти на Дунаї мають зв'язок як із руїною Січі 1775 р., так і із заснуван-ням нового Коша на Дунаї. В той же час, ці бунти ще раз наочно продемонстрували суперечності та саморозклад в середовищі запорозького товариства. Про це свідчить заведення системи повноважних писарів, які намагалися сконцентрувати в своїх руках владу і усунути товариство від розв'язання багатьох питань, вели особисте листування з російським штабом та Кошем, одержували провіант, гроші та завідували здобиччю у поході. Писар намагався проводити політику П.Калнишевського, мало залежав від громади і інколи заходив з нею в суперечності. Всі ці риси і відбилися в дунайських походах запорожців, коли 1771 р. громада виступила проти писаря С.Бистрицького, який мусив навіть просити захисту у російського командування, а 1772 р. влаштувала заколот проти писаря П.Лопатенка. Бунти ці, які в очах російського штабу асоціювалися з "мазепиним рухом", скінчилися достатньо тихо; громада і товариство ніби перемогли. Але система повноважних писарів не втратила свого значення. Звичайне запорозьке право наче знов запанувало (знов підвіщувалось значення осавулів), але тільки на певний час.
І вже 1774 р. стався новий вибух проти старшини, коли громада покарала К.Гука, що був призначений Кошем командувачем на Дунаї. Незважаючи на значні відмінності, всі ці бунти мають одну головну рису - оборона старого запорозького права проти нової системи бюрократичного урядування, проти впливу найвищого російського команду-вання. Цікаво також звернути увагу на деякі деталі: по-перше, в цих виступах брали участь не тільки сіромахи, але й самі осавули та отамани, себто вибухи мали глибоке коріння; по-друге, дунайські експедиції запорожців складалися, в основному, із добро-вольців так званих "поморчуків", які були добре знайомі із пониззям Дунаю та узбереж-жям Чорного моря. Серед них мало було так званих "малоросійських" козаків з Геть-манщини, а переважала більш мандрівна верства Козаччини, що мало була зачеплена зв'язками із земельними грунтами, оселями та хатами, окрім степових зимівників. За 1771-1774 рр., чотири роки на Дунаю, вони добре пізнали всі плавні, оселі цього району. Вони не тільки воювали тут, але й рибалили, оскільки російське інтендантство мало забезпечувало харчами запорожців на Дунаї. Вони не кидали своїх звичайних занять, де б не були. Отже, в цей час запорожці не просто добре ознайомились з Дунаєм - краще сказати, що Дунай вабив їх своєю волею, риболовлями, очеретами, сусідством із Чорним морем, де вони не мали зачинених дверей на сотні верств.
Саме та частина товариства, що прагнула зберегти старий запорозький лад та утри-мати власну незалежність, стала оплотом дунайських експедицій та учасником бунтів 1771-1774 рр. Ці козаки залишаються на Дунаї після закінчення російсько-турецької війни, оскільки, маючи попередній досвід боротьби як із власною старшиною, так і з російським урядом, добре усвідомлюють, що із поверненням на Січ ситуація не зміни-ться. Із експедиції 1774 р. під керівництвом І.Мандрова, яка нараховувала 1015 чол., вже з Акермана вийшло 788, тобто 277 чол. відразу лишилися за Дністром [15;82]. І вже знайомим шляхом із Дніпра в Дунай приєднається до них ще частина запорожців відразу після оточення Нової Січі російськими військами 1775 р.
Таким чином, вся попередня історія запорожців XVIII ст. свідчить про їх певну"протурецьку орієнтацію": козаки були добре знайомі з турецькими територіями, їх вабили придунайські очерети і вони повністю усвідомлювали можливість досить спокійного життя на цих землях. Тому зауваження А.О.Скальковського, що на Січі давно лунали чутки про перехід до Туреччини, виявляється цілком слушним. Був навіть негласний кандидат - Пилип Федоров (вже старий чоловік, що з 1764 року перебував в Самарському монастирі), якого хотіли "насильно" обрати кошовим, щоб із ним втекти до Туреччини [16;571]. Н.Полонська-Василенко, намагаючись розв'язати питання про таку страшну і зовсім незрозумілу кару частини запорозької старшини після знищення Січі, висловлює припущення, що вищим російським урядовцям стало відомо про наміри запорожців шукати допомоги у іншої держави. Тому Г.Потьомкін у листі до Катерини II писав: виявлені такі страшні злочини старшини, що він навіть не може образити уяви імператриці, відкривши їх [13;125]. В спеціальному ордері генерал-поручику П.Текелію (липень 1775 р.) Г.Потьомкін також згадував про "преступления кошевого и его едино-мішленников" [20; Арк.3]. Отже, в очах правлячої верхівки це була не проста примара, а заздалегідь продумана і організована акція.
В офіційному маніфесті про знищення Запорозької Січі від 3 серпня 1775
Loading...

 
 

Цікаве