WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Південноукраїнське козацтво в політичних планах Російської імперії в останній чверті ХVІІІ–ХІХ століть - Реферат

Південноукраїнське козацтво в політичних планах Російської імперії в останній чверті ХVІІІ–ХІХ століть - Реферат

стихійні масові виступи і навіть у збройні повстання. Так, соціальний конфлікт 1817 року переріс у тривале збройне повстання населення всього війська й призвів до ліквідації козацького формування за наказом від 8 жовтня 1817 року [15; 51].
А в 20-х роках ХІХ століття в черговий раз загострюються суперечки між Росією та Туреччиною. З наближенням війни російський уряд все частіше порушує, принаймні, три питання стосовно українського козацтва: 1) як найефективніше використати чорноморців у майбутній воєнній кампанії; 2) що робити із колишніми бузькими, усть-дунайськими і задунайськими (тими, які повернулися протягом першої чверті ХІХ століття з-за Дунаю) козаками, які розбрелися по всьому українському Півдні, вимагають землі, волі, повернення козацьких прав та привілеїв; і 3) про ставлення задунайських козаків до майбутніх подій та заходів щодо перетворення їх на союзників у новій воєнній кампанії. Виходячи з поставлених завдань, урядовоюадміністрацією поступово вирішуються і "козацькі" справи.
На початку російсько-турецької війни 1828-1829 років із колишніх бузьких, усть-дунайських козаків, задунайців, які повернулися на батьківщину до 1828 року, та волонтерів із Балканських країн з метою встановлення над ними контролю шляхом залучення до державної військової служби, збільшення військового контингенту російської армії (особливо загонів легкої кінноти), створення противаги Задунайській Січі було створене Дунайське козацьке військо. Воно несло службу на території Херсонської губернії та Бессарабії, тримало залоги в Одесі, Ізмаїлі й Акермані, у роки війни входило до складу протичумних і протихолерних карантинів у Бессарабії та в Одесі [15; 179].
Не останнє місце в планах російської держави у новій війні відводилося козакам Задунайської Січі. Занепокоєння викликала їх присутність на кордоні, на території, яка стане театром майбутніх воєнних дій. Ще 1826 року начальник Головного штабу російської армії І.І. Дибич звернувся до начальника штаба 2-ї армії П.Д. Кисельова з проханням надіслати йому всі відомості про задунайських козаків і які заходи необхідно прийняти "для винищення чи переселення їх в межі Російської імперії, або щоб утримати [козаків] в своїх домівках" [14; 168]. Занепокоєння російського уряду з приводу перебування козаків на прикордонні мотивувалося досвідом попередніх війн, який свідчив, що вони можуть наробити "значної шкоди" і тим самим негативно вплинути на хід воєнних дій. З проханням надати відомості про сучасний стан Задунайської Січі І.І. Дибич звернувся також і до новоросійського та бессарабського генерал-губернатора М.С. Воронцова (останній постійно надсилав своїх розвідників на територію Задунайської Січі).
Вже 17 серпня 1826 року начальник Головного штабу отримав донесення від генерал-ад`ютанта П.Д. Кисельова. Останній повідомляв, що в ході війни 1806-1812 років частина задунайських козаків перейшла на бік Росії і була поселена ізмаїльським градоначальником С.О.Тучковим в Ізмаїлі. Тому в гирлі Дунаю на турецькому боці знаходиться не більше 7.000 запорожців. Турецьким урядом вони примусово призначаються на службу в гарнізони турецьких дунайських фортець. П.Д. Кисельов характеризував задунайців як віруючих, працелюбних і невойовничих людей. Однак зазначав, що через порушення російськими солдатами військової дисципліни у ході минулої війни, запорожці змушені були вдатися до зброї з метою захисту свого майна і домівок. Щоб надалі не допускати подібних інцидентів, міністр вважав за краще поставити над задунайцями отамана, вибраного під впливом російського керівництва, і, по можливості, вивести їх до Росії. В разі ж потреби запорожців можна було вислати і подалі від кордонів [16; арк. 1, 4].
П.Д. Кисельов сповіщав начальника Головного штабу, що Комітет міністрів розглянув і схвалив пропозиції новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, який запропонував ряд заходів, які сприятимуть переходу задунайських козаків у межі Імперії. Для того, щоб привернути увагу і стимулювати повернення задунайського населення на батьківщину, М.С. Воронцов пропонував надати козакам, що вже повернулися в межі російської держави, ряд пільг. А саме: 1) щоб запорожці, які мають права колоністів, селилися на загальних підставах, а не в колоністських округах; 2) щоб вони мали пільги на виплату податків; 3) отримували на родину по 30 десятин землі; 4) 10 років одержували суму від винного відкупу в їх селищах; 5) щоб їм відпускався для будівництва ліс та інші будівельні матеріали. На думку М.С. Воронцова, такі пільги запорожцям, що вже повернулися до Росії, підштовхнуть козаків за Дунаєм наслідувати їх приклад [16; арк. 4, 5]. Пропозиції новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, після їх розгляду на засіданні Комітету міністрів, були подані на затвердження цареві.
На запит І.І. Дибича М.С. Воронцов відповідав, що колись войовничі запорожці тепер за Дунаєм займаються переважно мирною працею. Їх кількість у турецьких володіннях постійно зменшується - запорожці повертаються на батьківщину. Виходу козаків до Російської імперії сприяє як політика уряду по відношенню до втікачів з-за Дунаю, так і примусовий набір задунайців до султанського війська. Новоросійський та бессарабський генерал-губернатор запевняв начальника Головного штабу, що козаки не становлять загрози для російського війська і немає потреби вдаватися до їх винищення. Навпаки, при сприятливому збігові обставин, вони можуть бути корисними для російської армії під час її пересування територією Добруджі.
Як бачимо, за два роки до війни російський уряд поставив на порядок денний питання про участь і місце в ній задунайських козаків. О. Рябінін-Скляревський з цього приводу наголошував: "Запорозькій Кіш за 50 років існування на Дунаю весь час був реальною політичною силою, з якою треба було рахуватися російському вищому урядові і цей стан примушував російський уряд ставити питання: або знищити на Дунаю цю силу, або перетягти її на свій бік, або пропагандою досягнути її розкладу" [17; 313]. Більшість урядовців схилялася до думки, що задунайців краще залучати на свій бік, розширивши деякі їх права та привілеї. Фізичне ж винищення задунайського козацтва, яке не виключали деякі вищі військові чини [16; арк. 5], було не припустиме з причин небажаних соціальних виступів, а то й вибуху українського населення як на Дунаю, так і на українському Півдні, можливого негативного міжнародного резонансу, підриву авторитету Росії.
За Дунай постійно висилалися розвідники із завданням добути відомості про сучасний стан Задунайської Січі і заагітувати колишніх втікачів повернутися на батьківщину. Агітація російських агентів мала певні наслідки. Аналіз донесень російських розвідників, посланих на Задунайську Січ дає підставу стверджувати, що проросійськи настроєна частина козаків поступово збільшувалася [18; арк. 62, 74].
Отже, російська
Loading...

 
 

Цікаве