WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Південноукраїнське козацтво в політичних планах Російської імперії в останній чверті ХVІІІ–ХІХ століть - Реферат

Південноукраїнське козацтво в політичних планах Російської імперії в останній чверті ХVІІІ–ХІХ століть - Реферат

товариства. Та і донські козацькі пікети на кордонах мало заохочували запорожців тікати на територію Війська Донського. Зупиняла запорозьких козаків і докорінна реорганізація козацького війська, що почалася одразу після придушення повстання під проводом О. Пугачова."Чистка" донського козацтва від бідноти, сувора заборона приймати втікачів, призначення урядом старшини, надання останній дворянства не могли гарантувати втікачам-запорожцям, що вони не попадуть у категорію "іногородніх" і будуть поставлені у нерівноправне з донцями становище. Безперечно, пересування запорозьких козаків на Дін мало місце, однак не стало приоритетним.
Одразу після ліквідації Нової Січі почалося масове пересування запорозького козацтва закордон. Переважна кількість втікачів-запорожців покладала свої надії на краще життя в гирлах Дунаю. Звертають на себе увагу два основні моменти, які говорять про переваги Дунайської дельти над іншими місцевостями для подальшого існування запорозької вольниці після ліквідації Нової Січі. По-перше: історичні умови існування запорозького козацтва в дельті Дунаю. По-друге, дунайські гирла в останній чверті ХVІІІ століття найбільше відповідали умовам Степу, Великого кордону. Вказана територія була добре відомою, знаною запорожцями ще з початку ХVІІІ століття. Протягом 1709-1711 років запорозьке козацтво переселилося на території Кримського ханства, де заснувало Олешківську Січ. Вплив на Кіш в Олешках як з боку Османської, так і Російської імперій у даний період був мінімальним. За Константинопольським трактатом 1712 року і до Білгородського трактату 1739 року землі, на яких оселилися запорожці юридично не належали ні Росії, ні Туреччині. Скориставшись зовнішньополітичною ситуацією, козаки стали опановувати місцевість, проживання на якій давало надію та певні гарантії на існування як самого осередку козацької вольниці, так і на кращі умови життя. Ймовірно, що й після повернення в 1734 році Запорозького Коша в межі Російської імперії певна частина українського населення залишилась у гирлах Дунаю і продовжувала займатися традиційними галузями господарства. Сюди ж повесні приходили запорожці з Нової Січі на агартування, а іноді й тікали від різного роду переслідувань та утисків на батьківщині. Тому ймовірно, що починаючи з моменту закладення Коша в Олешках і до 1775 року, живий зв`язок між Україною і Дунайською дельтою не переривався.
У 1775 році фактично повторилася ситуація початку ХVІІІ століття, коли запорожці змушені були залишити батьківщину через заходи російського уряду направлені на ліквідацію козацької вольниці. Як і в 1711 році запорозьке козацтво знову ж таки скористалося можливістю опинитися на території Кримського ханства, куди не досягала юрисдикція ні російської, ні турецької урядових адміністрацій. Кримська держава, заклопотана внутрішніми проблемами, мало втручалася у внутрішнє життя козаків, але була зацікавлена у їх присутності на слабо заселеній прикордонній території як у засобі тиску на Росію. Організованого компактного переходу запорожців на територію Кримського ханства не було. Козаки невеликими групами суходолом і водними шляхами добиралися в дунайські гирла, у пониззя Дністра, на Березань, Тилігул, в Очаківську округу. Потік запорозького козацтва в межі кримської держави продовжувався декілька років і досяг свого апогею в 1777-1778 роках. За свідченнями очаківського паші, якому в цей час підлягали козаки, їх було на кінець 1778 року вже 12.000 осіб [8; 9]. У 1777 році Туреччина, скориставшись складним становищем Кримського ханства, повернула під свій контроль землі по чорноморському узбережжю від Бугу до Дунаю. Так запорозькі козаки опинилися під юрисдикцією Оттоманської імперії. 30 серпня 1778 року вони при дворі очаківського паші вже були прийняті в турецьке підданство і присягнули на вірність султану Османської імперії [8; 11]. Для поселення їм були надані землі в пониззі Дністра в Кучурганах, а для несення військової служби - коні, зброя, провіант, фураж. Водночас слід зазначити, що уніфікаторська політика російського уряду наступала на інтереси не тільки рядового козацтва, але й запорозької старшини середніх та нижчих рангів. Позбавлена прав, привілеїв, певного становища у суспільстві, ця старшина також опинилася поза межами держави, де разом із завзятими захисниками козацьких звичаїв та традицій очолила рядове козацтво.
Масове переселення запорожців у межі Османської імперії і позитивна реакція на це турецького уряду викликали неабияку стурбованість у російських високопоставлених осіб. Російська урядова адміністрація вдалася до різного роду заходів з метою повернення запорозьких козаків на батьківщину. Коли обіцянки і погрози не дали бажаних наслідків, російський уряд змушений був вдатися до більш рішучих кроків. 10 березня 1779 року між Російською та Османською імперіями була підписана Айнали-Кавакська конвенція, за якою Туреччина зобов'язувалася не чинити перешкод запорожцями, які побажають повернутися на батьківщину і переселити подалі від російських кордонів тих, хто відмовиться перейти до російської держави. Однак, за цією ж конвенцією Росія змушена була підтвердити передачу земель Османській імперії між Дністром та Бугом, що означало офіційно визнати перебування запорожців під юрисдикцією турецького султана. Після вирішення питання на міждержавному рівні Катерина ІІ видала 5 травня 1779 року маніфест, яким проголошувала амністію запорожцям-втікачам. Амністією скористалася зовсім незначна кількість запорозьких козаків і Туреччина змушена була виконувати взяті на себе зобов'язання по переселенню колишніх російських підданих подалі від кордонів Росії. За фірманом турецького султана запорозька старшина мала оселитися в Адріанополі, а рядове козацтво - малими групами у Румелії [8; 12]. Переселення почалося у серпні 1779 року. За його ходом уважно стежив російський посол у Константинополі О. Стахієв. Однак здійснити переселення запорозького козацтва до Румелії остаточно не вдалося. У ньому не були зацікавлені ні запорожці, ні Кримське ханство, ні турецька держава. Скупчення значної маси козацтва в дунайських гирлах призвело до того, що напередодні російсько-турецької війни 1787-1791 років запорозькими козаками був закладений Кіш у Катирлезі на Дунавці.
Російська урядова адміністрація не чекала такого розвитку подій у справі із запорожцями. Запорозьке козацтво виявилося вкрай небезпечним для Російської імперії, яка намагалася закріпити за собою авторитет визволительки християнського світу від мусульман-гнобителів. Небезпека полягала не у військовій силі запорожців, а в першу чергу в самій присутності колишніх підданих Російської імперії на території ворога. Кількість козацтва у межах Османської імперії постійно зростала і необхідно було терміново створити альтернативу Задунайській Січі. Погрози та накази повернутися вже не спрацьовували. Гостро постає необхідність
Loading...

 
 

Цікаве