WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Південноукраїнське козацтво в політичних планах Російської імперії в останній чверті ХVІІІ–ХІХ століть - Реферат

Південноукраїнське козацтво в політичних планах Російської імперії в останній чверті ХVІІІ–ХІХ століть - Реферат

корективи - вони вимагали якомога більшої кількості населення на території південного краю, поставленого на державну службу зобов'язковим виконанням наказів урядової адміністрації, а також негайного вирішення питання гострої нестачі іррегулярних формувань (особливо легко кінних підрозділів) для участі у майбутніх військових кампаніях. Враховуючи всі ці обставини, російський уряд відмовився від політики відвертого протистояння щодо колишніх запорожців і досить обережно ставиться до всього, що було пов'язане із запорозькою традицією. Він змушений був погодитися на збереження: права вільного пересування колишніх запорожців південним краєм з метою заняття традиційними промислами (хоч відтепер тільки при наявності спеціальних білетів); мисливських та рибних угідь, попередніх податків. Разом з тим уряд обіцяв не втручатися у справи козацького судочинства, сприяти розвитку торгівлі та традиційним рибному, чумацькому і мисливському промислам. Таке ставлення урядової адміністрації до населення колишніх Запорозьких Вольностей має свої пояснення. Уряд прагнув соціальної стабільності на півдні України як запоруки для успішного вирішення політичних, воєнних і економічних завдань у цьому регіоні. Разом з тим, слід зазначити, що вищі російські сановники чітко усвідомлювали: викоренити запорозьку козаччину - носія та захисника демократичних традицій в Україні й основної рушійної сили національно-визвольних рухів - вдасться не одразу з виходом указу про ліквідацію козацького осередку, а поступово, через певний проміжок часу і то за умов проведення відповідних заходів, спрямованих на підрив матеріальних та духовних цінностей козацтва.
Однак яким би толерантним не було ставлення російської урядової адміністрації до населення колишніх Запорозьких Вольностей у перші роки після руйнації Січі, вона обережно, але планомірно проводила політику уніфікації краю: запровадила новий адміністративно-територіального поділ, утворила нові державні урядові інституції, започаткувала широкомасштабну урядову колонізацію та розробила заходи стосовно заведення населених пунктів, розгорнула будівництво міст, портів. Російський уряд вдавався і до різного роду заходів щодо колишніх запорожців. Він заохочував запорозьку старшину до військової та адміністративної служби, намагався сформувати із запорозького козацтва регулярні гусарські та пікінерські полки, оселити його у маєтках нових господарів на правах поміщицьких підданих, перевести до військових поселень, тощо.
Із приєднанням території Кримського ханства до Росії темпи щодо реорганізації краю прискорилися. Запроваджується губерніальний устрій, поновлюється кріпосне право, проводиться реорганізація місцевого самоуправління через запровадження досить розгалуженої системи адміністративного контролю на селі, відбувається масове знищення козацьких зимівників і насильницьке переселення їх мешканців до державних слобод та містечок.
Централізаторська політика російського уряду на півдні України викликала серйозне незадоволення, насамперед, із боку колишнього запорозького козацтва. Саме воно втрачало все, що мало - від традиційного способу життя до засобів існування - землю, худобу, можливість займатися традиційними заняттями, тощо. Перед колишніми запорожцями постала дилемою: призвичаїтися до нових умов життя, що означало поволі позбутися своїх прав, привілеїв і, навіть, належності до козацького стану, чи тікати на таку територію, проживання на якій гарантувало збереження козацьких традицій та звичаїв. В останній чверті ХVІІІ століття з метою збереження належності до козацького стану, традиційного устрою, козацьких звичаїв відчутно стає помітним пересування запорозьких козаків як у межах Російської імперії, так і значний відтік козацького населення закордон.
У межах держави запорозькі козаки переважно тікали на Кубань та на Дін, а вже з Дону на Терек і за Урал. Звертають на себе увагу секретний рапорт азовського губернатора генерал-майора В.Черткова про наміри запорожців тікати на Кубань, накази та ордери Г. Потьомкіна полковнику Деробертію, генерал-поручику О. Прозоровському, генерал-майору В. Черткову усіма можливими засобами припинити втечі козаків за Кубань, суворо покарати втікачів, знайти можливості відмовити тих, хто ще сумнівається і надати їм окремі пільги для обзаведення осілістю [5; 78, 6; 192-193]. Припинити втечі запорожців на Дін мали численні донські козацькі пікети, виставлені за наказом російського уряду на кордонах Війська Донського та держави. Однак ні суворі покарання, ні введення паспортного режиму на подорожі, ні виставлення пікетів на кордонах та місцях, зручних для переправ не давали бажаних наслідків для царського уряду. В останній чверті ХVІІІ століття відтік запорозького населення на Кубань та Дін був значним і продовжувався у ХІХ столітті вже з тією різницею, що російський уряд, зацікавлений у заселенні та освоєнні стратегічно важливого південно-східного регіону Імперії, нейтралізації найбільш активного елементу української козаччини сприяв переселенню українства на Кубань.
Водночас слід зазначити, що втечі на Кубань та Дін мало виправдовували сподівання запорожців на кращі умови життя та збереження традиційного запорозького устрою. Територія на Кубані була хоч і знайомою для запорозьких козаків, однак украй небезпечною і на той час малосприятливою для заняття традиційними галузями господарювання. Край був болотистим, більшість гірських рік навесні розливалися так, що і до середини літа не могли увійти до своїх берегів, ґрунти почасти кам`янисто-піщані, почасти чорноземи, які ще необхідно було підготувати для культивування. Клімат на більшій частині території був вологим. Частими були різного роду епідемії, через які щорічно вмирало багато люду. Зацікавленість російського уряду в приєднанні Кавказу, у зміцненні південно-східних кордонів держави передбачав затяжну кровопролитну війну як із місцевими племенами, так і з іноземними державами незацікавленими у зміцненні позицій російської держави на східночорноморському узбережжі. Тягар війни мав лягти і на запорожців та козацькі сім`ї, що почали переселятися у Кубанський край. За таких умов годі було і сподіватися на можливість збереження традиційного козацьких устрою. Російській державі у цьому регіоні необхідні були такі іррегулярні формування, які б без зайвого клопоту повністю вписувались у військово-адміністративну структуру Імперії й повністю контролювалися військовими і цивільними державними установами. Однак серед запорожців жевріла надія, що поки край повністю не стане "російським", вдасться зберегти свій традиційний спосіб життя, козацькі звичаї, уникнути кріпаччини та рекрутчини.
Ще менше надій та сподівань покладали запорозькі козаки на Дін. Вони аж ніяк не могли забути про участь донців у розоренні Нової Січі, у нехристиянському пограбуванні ними січової церкви, у розподілі майна запорозького
Loading...

 
 

Цікаве