WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Організація боротьби з чумою на запорозько-татарському прикордонні за часів Нової Січі - Реферат

Організація боротьби з чумою на запорозько-татарському прикордонні за часів Нової Січі - Реферат

російсько-турецькою війною 1735 - 1739 років та через можливу пошесть, було введено обмеження для проїзду запорозьких купців і чумаків до Гетьманщини. Однак війна скінчилася, а заборони залишилися. У 1740 році кошовий Хомич скаржився на незручності у торгівлі від цих заходів київському генерал-губернатору М.І.Леонтьєву та переволочанському комендантові Д.С.Опончініну. Безглуздість цих заборон усвідомлювалася і згаданими представниками царської адміністрації, але без волі вищестоячих керівників бюрократичного апарату вони не могли їх відмінити. Від цього страждали як запорозькі, так і іноземні купці [26; 6-7].
Для торговельного водного шляху Стамбул - Очаків - Січ прибуваючі на Січ суда (з Туреччини, Очакова, Криму) вистоювали за версту від Січі двадцятиденний карантин під наглядом російського коменданта Новосіченського ретраншементу (маємо відомості за 1746 р.) [14; 164].
У впровадженні карантинних заходів була зацікавлена і запорозька адміністрація, бо протягом мало не всього існування Нової Січі пошесть чуми та інших заразних хвороб на півдні та південному заході українського порубіжжя то притухали, то знову виникали. Але Кіш не мав можливості самостійно організувати надійну карантинну службу.
Російський уряд довгий час зволікав із вирішенням питання відкриття карантинних будинків на південному прикордонні, бо це було невигідно. У 1755 році розглядалася пропозиція київського генерал-губернатора на запит Медичної колегії відкрити його при Микитиному перевозі через Дніпро. Того ж року відкрити карантинний будинок на запорозьких землях, а саме за Архангельським, біля Маслового байраку пропонував відкупник Васильківського карантину Кацела. Він висунув умови наступного відкупу цього карантину на 10 років та відкриття для проїжджаючих з турецьких земель нового безкоштовного парому (переправи) через Буг вище Гарду, бо коли турецькі та інші купці їдуть через Польщу, то з них стягують велике мито і за таких обставин вони зовсім перестануть їздити на Україну. Ці умови були невигідні урядові і пропозицію Кацела було відхилено. У наступні роки також існували плани відкриття карантину на півдні України, адже проїзжджаючі з-за кордону купці скаржилися Київському генерал-губернаторові І.Ф.Глєбову, що бажають мати прямий шлях на Україну. Зваживши на це, Сенат у 1759 році доручає Глєбову оглянути прикордонні місцевості, де б можна було вигідніше відкрити карантин, але знов питання не було вирішено [12; 90-91, 93].
Відсутність надійної карантинної служби призвела до трагедії. У 1760 році на Запоріжжі лютувала чума. 27 вересня було виявлено перший випадок захворювання на січовому базарі [20; 57]. Також зберігалася можливість заразитися і у Криму (так, наприклад, в чумацькій валці козака Уманського куреня Кузьми Чумака було 6 молодиків. Наприкінці 1760 року вони ходили в Крим за сіллю і заразилися там чумою. Після повернення померли всі [21; 283]).
Під час епідемії імперською адміністрацією було введено карантинний режим на запорозько-татарському кордоні. Припинила роботу комісія по розгляду та задовільненню взаємних запорозько-татарських претензій 1760 року [19; 596]. Для боротьби з чумою на Січ було відряджено лікаря Христофора Фігнера, згодом - лікаря Лімана. Кіш вжив певних профілактичних заходів: крамниці на січовому базарі зачинили і торгівля тимчасово припинилася. За пропозицією керівника січової школи ієромонаха Леоніда (померло троє дітей, а ще троє хворіли) було вирішено вивезти всіх учнів (більше 100 дітей) на один з островів Великого Лугу з метою ізоляції та швидшого одужання на здоровому повітрі [22; 68-69].
За результатами лікарського досмотру Кіш звітував у Київську генерал-губернаторську канцелярію про кількість померлих та стан епідемії на Січі. Також запорізька Військова канцелярія повідомляла про розвиток хвороби Генеральну військову канцелярію у Глухові, коменданта фортеці Св.Єлизавети, командування Української лінії, російське воєнне командування на Україні, коменданта Новосіченського ретраншименту тощо.
Наприкінці року хвороба вщухла. Протоколи базарних отаманів - шинкарського Петра Остроуха, крамарського Ониська Шульги та різницького Гаврила Полтавського, засвідчили припинення хвороби. [23; 132-133]. Кіш 8 січня 1761 року вимагав скасувати карантинні обмеження, але командуючий Українською лінією генерал-аншеф П.І.Стрєшньов поступово скасував карантинні заходи лише 28 квітня та 17 травня [20; 57].
Не обійдемо увагою долю окремих постатей і зокрема діяльність медиків, що своєю працею мінімізували наслідки страшної хвороби, розробляли методики боротьби з нею. Христофор СамойловичФігнер лікував запорожців під час чуми. У 1761 році Кіш просив гетьмана залишити Фігнера постійно при Війську Запорозькому і 1762 року грамотою Петра III дозволено Кошу скласти угоду з Фігнером як з чужоземцем [20; 66-67]. Запорожці були дуже вдячні лікарю за самовіддану працю. Атестат 1761 року, виданий лікарю ландміліцького Тамбовського полку Фігнеру, свідчить, що Фігнер завжди поступав "во всем порядочно, честно и обходительно" та не було в Кош на нього жодної скарги. До того ж він "сверх должности его, в наблюдение высочайшего интереса способствовал" при російських комісарах на Комісії 1760 р. по задовільненню взаємних претензій татар і запорожців та лікував багатьох старшин і козаків Війська Запорозького [19; 506-508].
З того часу карантин біля Микитиного перевозу стає постійно діючим, але карантинний режим чітко не регламентовано. В залежності від відомостей про загрозу хвороби та лікарського догляду втановлюється термін вистоювання карантину. Таке положення подавало багато можливостей для зловживань на перевозі, про що в Кіш надходили скарги [24; арк.1]. Кошова адміністрація намагалася прикриватися карантинним режимом у взаєминах з татарами, щоб уникнути відповідальності за збитки, нанесені запорожцями [25; арк.109].
Точних відомостей, як булоустроєно карантин на Микитиному, не маємо. Це було "жилище", яке охоронялося караулом [29; арк.22].
До жорстких карантинних заходів на запорозько-татарському кордоні призвели звістки про чуму у Криму та Туреччині у 1764 - 1765 роках. Перші звістки про хворобу надійшли у 20-х числах листопада 1764 року. Російський консул у Криму О.Ф.Никифоров інформував генерал-аншефа П.І.Оліца (начальник російських військ на Україні, ставка його знаходилася в Полтаві) та Київського генерал-губернатора І.Ф.Глєбова у грудні 1764 року, що виникла чума у кримських містах - у Кафі, Ак-Мечеті, Карасьові (Карасубазарі) та інших поселеннях; у Кафі вона швидко припинилася, а в інших місцевостях продовжувалася. Також Никифоров отримав дані, що хвороба швидко поширюється в єдисанській орді, що кочує біля Кизикермену та вище по Дніпру [29; арк.1-2зв.]. Тому південні кордони було наказано російським військам, розташованим на прикордонні "зачинити" - всі слідуючі з Криму повинні були їхати через Микитино і вичікувати там карантин 6 тижнів, без карантину нікого не пропускати, для чого підсилити форпости, та у степу і по шляхах вдень і вночі чергувати роз'їздам і повертати всіх без винятку на Микитино. Про це інформовано також генерал-губернатора Новоросійської губернії О.П.Мельгунова, коменданта фортеці Св.Єлисавети, Генеральну Військову Канцелярію, малоросійські полки та Кіш. При кожному роз'їзді повинні бути нарочні для підтримки зв'язку та перепроводження порушників кордону на Микитино. Також впроваджувалися спеціальні свідоцтва для тих, хто відстояв карантин [29; арк.5-6].
Кошова адміністрація усвідомлювала необхідність перестороги і
Loading...

 
 

Цікаве