WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Козаки-некрасівці на Дунаї. Кінець XVIII - перша третина XIX ст. - Реферат

Козаки-некрасівці на Дунаї. Кінець XVIII - перша третина XIX ст. - Реферат

позиціях.
Дата першого оселення некрасівських козаків на Дунаї викликає в науці полеміку. З кінця XIX ст, багатьма дослідниками вважалося, що перші некрасівці переселилися сюди з Кубані у 1740-х рр. Разом з тим, інші дослідники ставлять під сумнів цю дату. Вони зазначають, що у відомих писемних джерелах немає прямого доказу її. Найперша згадка про некрасівські громади на Дунаї - 1761 р., після відвідання цього району Г. Босковичем.
Безумовно, слушним з іншої точки зору є бажання знайти прямий доказ переселення частини некрасівських козаків з Кубані на Дунай. А поки що ми можемо лише навести деякі факти, які нас переконують в тому, що це переселення мало місце.
Північно-Західне Причорномор'є було відоме некрасівцям з самого початку їхнього існування.
Вже у 1709 р. посланці Г.Некрасова побували на Нижньому Дністрі з дипломатичною місією. Крім того, ще в середині 1730-х рр. мали місце сумісні військові дії Буджацької орди, некрасівців і запорожців. В цей же час некрасівці Кубані підтримували тісні зв'язки з старообрядцями Бессарабії та Добруджі, а також часто виїзджали сюди на промисел риби. Все це аргументовано свого часу довів А.Д. Бачинський.
Наведемо ще одну групу фактів, які також стверджують, що вже на початку 1750-х рр. некрасівці Добруджі (поселення Слава, Сарикіой, Журилівка) активно включилися у конфесійне життя Північно-Західного Причорномор'я. Наприклад, в історії зі старообрядницьким єпископом Кубанським та Хотинської Раї Анфімом (кінець 1740-початок 1750-х рр.) згадується неодноразово про некрасівське населення на Дунаї. Цікаво, що запрошуючи цього єпископа до себе, на Дунай, некрасівці безпосередньо вказували на свою спорідненість з кубанськими старообрядця-ми-козаками.
Масове переселення некрасівських козаків до Дунаю відбувалося у середині 1770-х - на початку 1780-х рр. Воно було зумовлене тим, що після 1774 р. Російська імперія почала активні дії щодо приєднання земель Кримськго ханства (в тому числі - Кубані). Некрасівці були змушені шукати собі нові місця.
У цей самий час некрасівські козаки широко розселилися вздовж нижньої течії Дунаю та його лиманів (див. карту-схему, що додається). Більшість з них продовжує займатися рибальством.
Положення їх залишалося колишнім - вони не сплачували жодного податку, а несли військову повинність у Турецькій імперії. Усі внутрішні питання вирішували отамани та "круг" (збір усього дорослого населення). Знаходилися вони на Дунаї у безпосередньому командуванні Бабадагського сираксіра.
Однак російсько-турецька війна 1787-1791 рр., а також криваві бійки кінця XVIII - початку XIX ст., з задунайськими українськими козаками за рибні лови (хоча вони прикривалися і етнічними, і конфесійними гаслами), зумовили переселення частини некрасівців до Анатолії і Мармурового моря. Можливо, що це переселення вказує і на політичну поляризацію в середині некрасівської спільноти. У той самий час утворилося дві гілки некрасівців: майноська та дунайська.
Ця соціальна та політична диференціація вже більш очевидна під час війни 1806-1812 рр., коли частина некрасівців допомагає російським військам. Саме тоді генерал-майор С.О. Тучков звернув увагу на бабадагських некрасівців та за-пропонував головнокомандуючому Російською армією М.І. Кутузову зробити їх нейтральними, а згодом і схилити їх до повернення на російські території. Його переговори з некрасівцями, з одного боку, та з Російським урядом, з іншого, закінчилися успішно. 25 липня 1811 року некрасівцям було видано "листа", у якому містилися інвеститури на нове підданство. Генерал Тучков, від імені імператора Олександра Павловича та за дорученням головнокомандуючого М.І. Голенищева-Кутузова оголосив, що всім некрасівцям, які побажають переселитися під владу Його Імператорської Величності "вечное прощенне в прежних их винах против Государя й Отечества". Крім того, їм дарувалися пільги на три роки від будь-яких податків, надавалося право обирати собі засіб життя та становище, а також "кондиції", тобто підстави, на яких вони побажали бути поселені; відводилися землі та дачі, давався ліс на побудову ста будинків без оплати; дарувалася свобода від рекрутських наборів, якщо вони побажали поступити до козацтва.
Внаслідок цього частина некрасівців переселяється на лівий берег Дунаю, на території Росії -ВІ811-1813,1828-1831 рр. Цей процес переселення детально описаний у роботі А.О. Скальковського. Менш відомим є процес переселення 1817-1824 рр., стихійного і нечисленного, однак дуже принципового для розуміння політичних настроїв некрасівських козаків на Дунаї.
Хоча Росія і не виконала своїх обіцянок про утворення на своїх землях некрасівського війська, однак надала значні пільги некрасівцям, які пе-рейшли на її бік. Серед них була і свобода сповідання своєї релігії. Однак протягом майже всього XIX ст. уряд проводив дуже суперечливу політику відносно старообрядців і некрасівців зокрема. З одного боку, дозволяв некрасівцям мати церкву і дзвони (унікальний виняток для Росії з її негативним ставленням до ста-рообрядців, яким заборонялося будувати нові церкви та мати дзвони взагалі), а з іншого, прагнув позбавити їх свого старообрядництва за рахунок емоційно-місіонерських дій.
Слід вказати, що на правому березі Дунаю некрасівські громади проіснували до 1864 р., коли їхнє особливе положення в Турецькій імперії було скасовано. Протягом останнього півстоліття серед некрасівських козаків Добруджі посилюється соціально-економічний розпад общин-артілів рибалків, збільшується роль землеробства. Навіть останнім отаманом добруджанської гілки некрасівців був Йосип Гончар, купець за походженням.
Взагалі, можна казати про те, що некрасівці були однією зі своєрідних груп козацтва в Причорномор'ї. Вони протягом XVIII - першої половини XIX ст. створили цілу низку своїх поселень, в яких можна було простежити оригінальний козацько-старовірський лад. Використовуючи цю групу козацтва у своїх політичних іграх, держави (Турецька та Російська імперії) ускладнювали процеси внутрішньогрупової консолідації, а також взаємини з іншим населенням. Найбільш тривало, внаслідок толерантності уряду Туреччини, власне некрасівські архаїчні елементи зберігалися у побуті, устрої та світогляді анатолійської гілки козаків-некрасівців. їхні сородичі на Дунаї і Добруджі скоріш ніж вони були втягнуті і з політичну, і в конфесійну боротьбу, а також у нові соціально-економічні відносини. Усе це й зумовило більш швидку втрату ними рис некрасівського побуту (1830-1840-ві рр. - у Російській імперії; 1850-1860-ті рр. - у турецькій частині Подунав'я).
Loading...

 
 

Цікаве