WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Козаки-некрасівці на Дунаї. Кінець XVIII - перша третина XIX ст. - Реферат

Козаки-некрасівці на Дунаї. Кінець XVIII - перша третина XIX ст. - Реферат


Реферат на тему:
Козаки-некрасівці на Дунаї. Кінець XVIII - перша третина XIX ст.
Некрасівські козаки - одна з найцікавіших груп донського козацтва, складна історія якої привертає увагу дослідників завдяки своїй військово-соціальній і конфесійній своєрідності. Внаслідок цього (політична та релігійна опозиція Російському уряду і офіційній церкві) нащадки "верхових" донців потрапили на Кубань, а потім через складні міграції, які мали місце протягом XVIII - XX ст., некрасівські спільноти з'явилися у багатьох місцевостях Причорномор'я (Добруджа, Мала Азія, Анатолія, Кавказ тощо). Замкнені громади некрасі-вського козацтва, незважаючи на різноманітне оточення (турки, українці, болгари, молдавани, румуни, грузини та інші народи) зберігали яскраво виражену самобутність (російську мову, багато південно-російських компонентів традиційно-побутової культури і старообрядницьку релігію як основу свого світогляду та суспільного устрою).
Генетичні витоки цієї етноконфесійної групи донського козацтва слід шукати у подіях козацько-селянського повстання 1707-1709 рр., яке очолював отаман К.Ф. Булавін. Після його загибелі (1708 р.) частина козаків під керівництвом одного з соратників К. Булавіна - отамана Єсаулівсь-кої станиці (?) Гната Федоровича Некрасова (1660-1737(?)) втекла з Дону на Кубань. Саме там на території, яка знаходилась під владою Туреччини, ці козаки створили оригінальну "козацьку республіку". Козацтво того часу, яке сучасні російські дослідники відносять до Кубанського козацтва першої формації, складалось з власне некрасівців (тобто втікачів з Дону 1708-1709 рр.), а також із уже існуючих на Кубані козаків-старо-обрядців, які сюди потрапили в 1667-1672 рр., 1688 р. під керівництвом Л. Манацького, а також у 1691 р. Крім того, до складу цих козаків постійно залучалися нові втікачі з Дону та інших районів Росії.
Саме в цей період, до загибелі Г. Некрасова, на Кубані сформувалися специфічні назви цієї групи козаків - ендонім (некрасівці) і екзонім (зовнішні назви: Кара-Ігнат ("чорні ігнати", ногайці так прозвали їх за чорні кафтани) і Ігнат-козаки (турки - на честь їхнього отамана; доречі, частина некрасівців у Малій Азії в XIX ст. від турків отримали ще одну близьку назву - "Ін'ат-козаки" - "вперті козаки"). Цікаво те, що всі ці назви містять у собі згадку про першого отамана (тобто є антропонімами). Можливо, що значну роль у формуванні назви групи зіграв кодекс звичайного права - "ЗаветьІ Игната", навколо якого і відбувалися процеси внутрішньогрупової консолідації, а також сепарації від загального масиву росіян і козаків (не кажучи вже про функцію міжетнічної диференціації).
Загалом, історія некрасівських козаків може бути розподілена на такі етапи:
1) 1708-1740 рр. - формування некрасівського козацтва на Кубані;
2) 1740-1770 рр. - переселення більшості з некрасівців до пониззя Дунаю;
3) 1770-1815 рр. - життя на Дунаї, активна інтеграція з ще однією групою росіян-старооб-рядців (липованами); бійки з задунайцями за дунайські лови; соціально-політична диференціація серед некрасівців, внаслідок якої частина з них потрапила до Малої Азії, а інша - до Буджака (російського лівого берега Дунаю);
4) 1815-1864 рр. - заключний етап існування некрасівських козаків у низці регіонів (Добруджа, Мармурове море, Мала Азія - Туреччина; до 1830-х рр. на російських землях).
Протягом подальшого розвитку кінця XIX -XX ст. більшість з колишніх некрасівців повертається до Росії. Остання рееміграція мала місце в 1962 р., з о. Майнос (Туреччина) переселилося 999 нащадків некрасівців до Ставропольського краю.
Будучи втягнутими в складні політичні ігри урядів та представників суспільних рухів XVIII -XIX ст., некрасівські козаки приверталу увагу різних осіб - мандрівників (Г. Боскович, В. Гамільтон, Я.Л. Смирнов, В.П. Щепотьєв), письменників (І.С.Аксаков, В.Г. Короленко), чиновників (наприклад, І.П. Ліпранді), політичних діячів (поляк М. Чайковський (Садик-Паша), російський емігрант В.І. Кельсієв). Всі вони залишили багато цінних і унікальних відомостей про історичні події, устрій та культурно-побутові особливості некрасівців у різні часи і в різних районах їхнього мешкання. Ці моменти заслуговують окремої уваги, ми лише коротко зупинимося на історії наукового вивчення некрасівців.
Початок дослідженню некрасівців поклали два відомих вчених. Перш за все, це О. Рігельман, який звернувся до раннього етапу в історії козаків-некрасівців на Кубані в одній зі своїх узагальнюючих праць. Іншим дослідником був А.О. Скальковський, який на підставі архівних джерел, створив хоча і невеликий, але змістовний нарис історії некрасівців5. Головну увагу він приділяв дунайському періоду, а також обставинам переселення частини некрасівців на російський берег Дунаю. Пізніше ці сюжети увійшли до загальновідомих праць вченого, присвячених історії Новоросійського краю та Бессарабії.
Однак слід зазначити, що прихильність до офіційної ідеології А.О. Скальковського вплинула на його оцінку як некрасівських козаків взагалі, так і окремих моментів в їхній історії. Вони залишалися до нього "повстанцями" та "розкольниками". Мабуть тому в його роботі слабо висвітлені ті складні процеси внутрішньогрупової диференціації кінця XVIII - початку XIX ст., внаслідок якої частина некрасівців повернулася до Російської імперії.
Найбільш повну історичну картину стосовно некрасівців зміг створити наприкінці XIX ст. інший талановитий дослідник - П.П. Короленко. У його роботі розглянуті сюжети походження та формування цього козацького об'єднання, головні етапи і тенденції його розвитку, особливості різних зон проживання, взаємини з урядами Європи, а також з навколишнім населенням.
Того самого часу з'явилося ще декілька робіт, в яких автори звертаються до окремих аспектів життєдіяльності некрасівців. Наприклад, це роботи Хведіра Вовка, який збираючи матеріали з історії Задунайської Січі не міг обійти увагою сюжети взаємин між задунайцями та некрасівцями у пониззі Дунаю протягом кінця XVIII - початку XIX ст. В його роботах ми знаходимо цікаві етнографічні описи особливостей побуту некрасівців на Дунаї. Присвятив окрему увагу істо-ричним подіям переселення частини некрасівців у Бессарабію в першій третині XIX ст. і О.П. Корнілович у контексті вивчення російської та української колонізації краю.
Далі, вже в середині XX ст., значний прорив у вивченні минулого некрасівців вдалося зробити В.Ф. Тумілевичу. Він протягом багатьох років збирав фольклор серед нащадків некрасівців. Завдяки його дослідницькій діяльності до наукового обігу було введено чимало пам'яток духовної
Loading...

 
 

Цікаве