WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Кальміуська паланка - Реферат

Кальміуська паланка - Реферат

поразка Петра І у війні з Туреччиною при р. Пруті призвели не лише до змін у ставленні царського уряду до донського й запорозького козацтва, але й територіально-адміністративних змін у регіоні. Наприкінці 1708 р. була створена Азовська губернія, до якої була приєднана значна частина території Ізюмського полку, зокрема міста Бахмут, Тор, Маяки, Райгородок з прилеглими до них землями, що склали Бахмутський повіт, призваний зміцнити вплив царської влади в регіоні. Однак поразка царських військ при Пруті змусила Петра І не тільки повернути Туреччині здобутий в 1696 р. Росією Азов, але й значну частину Північного Приазов"я. Згідно з Прутським, Адріанопольським і Константинопольським договорами (1711,1712,1713 рр.) кордон між двома державами з Дону й Темерника проходив на витоки Тузлова, звідкіля на Міус і Кринку, а з неї по Азовсько-Донецькому водорозділу до Залізної балки на Кривому Торці. Перейшовши його, лівим боком виходив на витоки Сухого Торця та в межиріччя Орелі й Самари, по Самарсько-Орельському вододілу до Дніпра. Територія на північний схід від російсько-турецького кордону складала Бахмутський повіт, а на південний захід - землі Війська Запорозького, що опинилось під владою Туреччини (Олешківська Січ).
Оскільки царський уряд під страхом смертної кари заборонив запорожцям будь-які стосунки з гетьманськими й слобідськими козаками та Доном, то вони все більше концентрували свої зусилля на освоєнні Північного Приазов'я. До цього часу належать згадки про рибні промисли запорожців не лише на північному узбережжі Азовського моря, але й Єйській косі, широку торгівлю рибою, сіллю з Правобережною Україною й Галичиною. Це сприяло збільшенню чисельності населення в регіоні, розширенню старих й появі нових зимівників, розвиткові Кальміуської слободи при Домасі.
Під тиском міжнародних обставин, що склалися напередодні нової російсько-турецької війни, царський уряд вимушений був погодитися на повернення запорожців на освоєні ними землі. Умови, на яких запорожці погодились повернутися на старі місця, були скріплені підписами обох сторін під договором, укладеним влітку 1734 р. в м. Лубнах.
Після повернення на старі місця, запорожці приступили до їх впорядкування та заселення. Вся територія запорозьких вольностей була поділена на паланки (повіти, округи). Дві з них (Бугогардівська та Кодацька) знаходились на захід від Дніпра, а Орельська, Самарська і Кальміуська - на схід. Є всі підстави вважати, що саме в період перебування під протекторатом Криму й Туреччини почалось формування Прогноївської паланки, назва якої походить від соляних прогноїв (озер) на узбережжі Чорного й Азовського морів. Однак її кордони, як і Кальміуської, на перших порах не мали чіткого визначення. Фактично південні кордони цих паланок визначалися російсько-турецьким договором, підписаним у Белграді в 1739 р., тобто після завершення війни 1735-1739 рр. Остаточне розмежування території між Росією і Туреччиною відбулося в 1742 р. Від м. Азова до Міуського лиману кордон проходив берегом Азовського моря, від Міуського лиману прямою лінією до впадіння р. Каратиш в Берду, по ній виходив на Конку, останньою - до Дніпра, Дніпром - до його правої притоки - річки Кам'янки, а від неї - через степ до Південного Бугу, нижче запорозького Гарду.
Особливо великих змін зазнали східні кордони Кальміуської паланки. Викликані вони були не тільки розширенням створеного в 1708 р. Бахмутського повіту Азовської, а після її ліквідації, Воронезької губернії, але й подальшим розселенням, особливо під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр., в Приазов'ї донських козаків. Підтримувані царським урядом заходи донських козаків в освоєнні Північного Приазов'я призвели до частих сутичок між ними й запорожцями, зокрема за узбережжя Азовського моря на схід від Кальміусу, де в першій половині 40-х рр. знаходилась Єланецька паланка. Уряд створив у 1743 р. спеціальну комісію, на яку поклав обов'язки детально вивчити причини цих суперечок і провести розмежування земель Війська Донського і Запорозького. Після трирічної роботи комісії сенатським указом 1746 р. кордон між двома козацькими вольницями встановлювався по р. Кальміус та її лівій притоці Грузьській.
Це рішення царського уряду не влаштовувало керівництво Кальміуської паланки, чим можна пояснити чимало інцидентів які мали місце між донцями й запорожцями до кінця існування Нової Січі (1734-1775 рр.). В Архіві Запорозького коша найбільше цих сутичок зафіксовано на початку 40-х рр., за часів кальміуського полковника Кішенського. Здебільшого приводом до них служили напади донських козаків на рибні промисли, що належали запорожцям на захід від Міуського лиману до Бердянської коси, та соляні соляні озера на ній. Рибні та соляні промисли приносили чималі прибутки паланковій адміністрації, якій промисловці сплачували певні суми, а приїжджі купці відповідне мито, не говорячи про доставку в Приазов'я потрібних місцевому населенню різних товарів, у тому числі й продуктів, яких тут бракувало.
Північна межа Кальміуської паланки проходила по р. Вовчій, якою вона відділялася від Самарської. На заході вона простягалась до Дніпра і межувала з Кодацькою. Загалом за площею Кальміуська паланка перевершувала інші, однак щодо чисельності поселень, то вона займала четверте місце. Чи не найбільш багатолюдною на заході була слобода Миколаївка-Рудева (нині с. Миколаївка Павлоградського району Дніпропетровської області). В 1739 р. вона була заснована козаком Миколою Петровичем Рудим, який поселив у ній 426 чоловік, звільнених з татарського полону. Під час останнього нападу кримської орди, восени 1768 р., слобода була зруйнована татарами дотла, але через 10 років у ній проживало вже 323 чоловіки та 310 жінок. На сході чисельністю населення відзначалися слободи Ясинувата і Макарівська, що знаходились при витоках Кривого Торця. Дехто вважає, що під кінець існування Нової Січі остання стала центром одноіменної паланки, що стало наслідком подальшого росту чисельності населення8. Згідно з підрахунками А. Бойко, крім слобід, у паланці числилося не менше 300 зимівників. Найбільше їх знаходилось при витоках Кальміусу та Кривого Торця, по берегах р. Вовчої. Доказом цього може служити найбільша кількість сіл і слобід, що виникли по берегах цих рік після зруйнування царськими військами Січі та масової роздачі запорозьких земель в 1776-1782 рр. В період Нової Січінаселення на Запорожжя приходило не лише з Гетьманщини й Слобідської України, але й з Правобережжя. Активне заселення східних окраїн запорозьких земель в середині XVIII ст. призвело до зіткнень не тільки з донськими козаками, але й з адміністрацією Бахмутської провінції, особливо це проявилось за полковника Грицька Гаркуші.
З початку 40-х рр. XVIII ст. центром паланки виступає Кальміуська слобода. На кінець 60-х рр. вона представляла велике поселення, яке у зв'язку з загрозою нападу кримської орди наприкінці 1768 р. кіш вирішив перевести на Самару. Однак жителі слободи, скаржачись на дефіцит кормів для худоби, що підкреслює поширення скотарства в цьому регіоні, відмовлялися переселятися на Самару, хоча адміністрація паланки на чолі з полковником Сидором Чалим переїхала на Самару й перевезла туди Свято-Миколаївську церкву. Проте поява в 1769 р. чотирьох слобід на Міусі дає підстави вважати, що частина мешканців Кальміуськоі слободи залишилась на місці і під натиском орди подалася на схід, поселившись поблизу відновлюваної Троїцької фортеці (Таганрогу).
З Самари паланкова адміністрація на Кальміус повернулася в 1771 р. Кальміуським полковником кіш призначив Петра Велігуру, який енергійно взявся за відновлення Кальміуської слободи. До неї
Loading...

 
 

Цікаве