WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Кальміуська паланка - Реферат

Кальміуська паланка - Реферат


Реферат на тему:
Кальміуська паланка
Паланковий устрій запорозьких земель після виходу у світ фундаментальної праці Д.І.Яворницького не був предметом спеціальних досліджень, хоча деякі його питання висвітлювалися в радянській історріографії. Пояснюється уце не лише станом джерельної бази, але й неофіційною забороною в період панування тоталітарної системи вивчати козацьку проблематику, особливо українську. Тому завдання сучасної української історіографіїполягає в заповнені цих лакун і об"єктивному висвітлені нашої минувшини, осбливо козацької проблематики.
Оскільки в найменшій мірі в літературі висвітлюются питання стану окраїнних паланок, то в даній статті на базі публікацій та архівних документів зроблена спроба дати картину винекнення та функціонування Кальміуської паланки, котра представляла собою східну окраїну запорозьких земель і до цього часу в літературі немає единої думки не лише в питаннях часу її виникнення, але й території, котра їй належала, та ходу її освоєння.
Після походів Батия в Європу Степова Україна була включена до складу створеної ним на завойованих землях монгольської держави під назвою Золота Орда. Оскільки монголо-татари, які переважно займалися скотарством, здебільшого зосереджувалися в приморській зоні, то за майже обезлюднілими степами Східної Європи на довгий час закріпилася назва "Дике поле". Якщо монголо-татари використовували його здебільшого для випасу худоби, особливо в засушливі роки, та для мисливства, то населення сусідніх держав на перших порах займалося тут відхідництвом. Українська людність - переважно рибальством, мисливством та соляним промислом. Особливо посилився притік української людности в Причорномор'я наприкінці XIV - в XV ст., у зв'язку з інкорпорацією українських земель Великим князівством Литовським. На півдні кордони Литовської держави від Поділля по Дністру проходили до Чорного моря, його північним узбережжям до Дніпра, а відтак Дніпром до впадіння в нього р. Конки (Кінські Води), по ній до її витоків, далі по Приазовській височині виходили на Ізюмську переправу, де зустрічались з південно-західними кордонами Московського князівства. Щоб захистити південні рубежі від зовнішньоі агресії Литва нв рубежі ХІV - XV ст. зводить укріплені міста, розміщає в них військові гарнізони, що, звичайно, сприяло притоку в ці місця українського населення. Тому не дивно, що до цього часу й відносяться перші згадки про козаків, під якими в українській традиції розуміли промисловців, вільних від феодала людей, а з кінця XV ст. - воїнів, захисників південних кордонів.
Розпад Золотої Орди в XV ст. призвів до створення на її руїнах окремих держав, у тому числі й південного сусіда Литви - Кримського ханства. З переходом Криму наприкінці XV ст. під протекторат Османської імперії виникла загроза нападів кримських феодалів на українські землі. Не маючи достатньо сил, щоб захистити їх від постійної небезпеки, Польсько-Литовська держава сприяла міграції українців на південь та збільшенню чисельності козацьких загонів, яких вона розглядала як захисників південних кордонів. Тому й не дивно, що на кінець XV - початок XVI ст. припадає чимало згадок про сміливі напади козаків на турецько-татарські чамбули на шляхах, що вели з Криму на Україну та в Московську державу.
Через Північне Приазов'я в межі України й Московської держави вела з Криму Муравська дорога ("сакма") з її Ізюмським і Кальміуським відгалуженнями. Це й визначило значною мірою зосередження козаків на цій території. Уже на початку XVI ст. в Подонців'ї діяли козацькі загони. Путивльський воєвода Троєкуров у 1546 р. повідомляв у Москву, що "нині... на Полі козаків багато: і черкасьців, і киян, і твоїх государевих; вийшли... на поле із усіх окраїн". Щоб попередити раптові напади татар на південні повіти Московії, уже з 20-х рр. XVI ст. московський уряд залучав їх до так званої сторожової служби, що доходила до Сіверського Дінця і зобов'язана була стежити за його переправами, повідомляючи порубіжним воєводам про пересування татар і їх наміри.
Помітно активізувалася діяльність козацьких загонів в Подонців'ї з середини XVI ст., з часу створення Війська Донського та походів козаків під орудою Д.Вишневецького (який деякий час з запорозькими козаками перебував на службі у московського царя) на Азов і Північний Кавказ. З того часу наявні постійні згадки про козаків у середньому Подонців'ї. Є підстави вважати, що вони пов'язані з розвитком соляних промислів на Торі, бо місцеві соляні джерела, згідно з достовірними повідомленнями забезпечували сіллю не лише мешканців Лівобережної України під час загострення кримсько-українських стосунків, але й південних повітів Московської держави. За даними джерел першої половини XVII ст. на Тор за сіллю приїжджали одночасно до 500 чумаків. Тому недивно, що напередодні визвольної війни українського народу в цьому районі діяли козацькі загони, які нараховували по декілька тисяч козаків. Так, у загоні С. Забузького, який під Пилявцями зрадив Б.Хмельницького й перейшов на бік поляків, нараховувалось до 2 тис. козаків. Під контролем козацьких загонів перебував весь район від Ізюмського перевозу до Дону, про що свідчить універсал Б.Хмельницького від 15 січня 1655 р. Через наш край також проходили шляхи, якими запорозькі козаки з Січі добиралися на Дон, а донські - на Запорожжя. Ці контакти запорозьких і донських козаків особливо посилились у першій половині XVII ст., в час спільних дій запорозьких і донських козаків проти Кримського ханства та основної турецької бази в Приазов"ї м. Азак (Азов), яке було взяте ними в 1637 р. й перебувало в їх руках до 1642 р. (до слідники підкреслюють, що запорожці відіграли вирішальну роль у цій спільній операціі). Деколи, у зв'язку із блокуванням турецьким флотом гирла Дніпра, запорозькі козаки для спільних з дончаками морських походів використовували потайний вихід у Чорне море на чайках через Самару, Вовчу і Кальміус, і поверталися цим шляхом назад. Тому недивно, що на початку XVII ст. при гирлі Кальміусу на місці венеціансько-генуезького поселення Адомахи запорожці побудували своє укріплення Домаху, а вздовж шляху завели пікети та зимівники. Найбільше їх зосереджувалось при витоках Кальміуса та Вовчої. На початку XVIII ст. з Кальміусу постачали городину та тваринницьку продукцію до новозбудованого міста Бахмута, щоб обміняти її там на сіль.
Господарське освоєння Середнього Подонців'я особливо активізувалося в другій половині XVII ст., у зв'язку з масовим переходом українського населення з Правобережної України на Лівобережну й заселенням межиріччя Сіверського Дінця й Дону та утворенням на цій території Охтирського, Харківського, Сумського, Рибінського (Острогозького), а з 1685 р. Ізюмського слобідських полків. До останнього відійшли збудовані в другій половині XVII ст. в межиріччі Дінця й Тору міста Маяки, Соляне (Тор), Городок (Райгород), а з 1704 р. й Бахмут. Усі згадані містечка стали сотенними центрами Ізюмського полку.
Зі сходу в Подонців'я просувались і донськікозаки, що призвело до суперечок між ними та слобідськими козаками за Бахмутські соляні промисли в 1702-1703 рр. Оскільки переважаючу більшість населення новозбудованого м. Бахмута становили українці, то Петро І в жовтні 1704 р. розпорядився причислити його до Слобідської України, а соляні промисли відписати на казну. Це рішення послужило поштовхом до повстання донських козаків під керівництвом отамана бахмутських солеварів К. Булавіна, в якому взяли участь і запорожці. Розгром царськими військами повстання К.Булавіна та Старої Січі в 1709 р., за перехід разом з гетьманом І.Мазепою на бік шведського короля Карла ХІІ, а також
Loading...

 
 

Цікаве