WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Запорозьке військо періоду нової січі - Реферат

Запорозьке військо періоду нової січі - Реферат

вказаний термін "не вистарчать", то усі залишені будуть неодмінно насильно похрещені або скарані на горло без усякого помилування [94, 161]. Сума, яку вимагали запорожці, становила 8.000 крб., тобто по 80 крб. на кожного бранця. (Для порівняння: щорічне грошове жалування кошового отамана становило 72 крб.). Це пов'язано, насамперед, з тим, що запорожці мали на меті перетворювати звільнених з татарського полону бранців на своїх підданців, щоб у такий спосіб відтворювати населення Запорожжя у воєнний період.
Вийшовши за межі Запорожжя, делегати звернулися за допомогою до командувача Першої армії генерал-фельдмаршала П. Рум'янцева. У листах до кошового отамана Петра Калнишевського П. Рум'янцев роз'яснював загальні положення воєнного часу. Зокрема він вказував на те, що по воєнному загальному правилу, полонений, взятий зброєю, належить своєю особою виключно монарху, отже, і свобода його не залежить від партикулярної волі воїна, і тим більше упродовж війни. Фельдмаршал наполягав на негайному звільненні євреїв. "Бо хоча і був у запорожців звичай брати з полонених за викуп гроші, - писав П. Рум'янцев,- але, зважаючи на їх крайнє убозтво, належить виказати людяність". З приводу листів, отриманих від П. Рум'янцева, на старшинській сходці було вирішено взяти з делегатів 600 крб. і відпустити полонених у Польщу [94, 162].
Про такі випадки в російських з'єднаннях не могло бути і мови. Уставом від 1716 року і артикулом воїнським від 1735 року визначалося, що ніхто з офіцерів не має права тримати полонених при собі, якщо ж таке траплялося, то порушника мали лишити чину [24, 120].
Серед інших козацьких формувань російської армії Військо Запорозьке Низове відзначалося найнижчим рівнем дисципліни і антивоєнними настроями [52, 80 - 83]. Причиною цьому, на нашу думку, були добросусідські відносини і торгівельні зв'язки запорожців з турками і татарами в мирний час. Внаслідок цього російське командування не могло добитися від Запорозького Коша виконання поставлених завдань. Так, 23 листопада 1736 року президент воєнної колегії генерал-фельдмаршал Б. Мініх писав до імператриці Анни Іоаннівни, що, стосовно розвідування татарських партій і проведення проти них пошуків запорозьких козаків, кошовому отаману більше 20-ти разів було пропоновано і під час його перебування в м. Лубнах персонально йому про те оголошено: "тільки такого виконання як від армії Вашої Величності вимагати і суворо примушувати до того неможливо по їх вольності, бо вони і свого кошового отамана слухають мало, а сам він нічого вдіяти не може" [31, 222].
Російське командування не чинило по відношенню до запорожців жорстких дисциплінарних заходів. У той же час, за недбале виконання наказів і прорахунки на полі бою в російській армії відповідальність несли навіть вищі чини. Так, наприклад, на початку війни 1735 - 1739 років президент Воєнної колегії Б. Мініх віддав до суду генералів Гейна, Урусова і Тараканова, яких було розжалувано в рядові [31; 32; 35; 36; 52].
Рядові запорожці не зважали на накази російської сторони і діяли у більшості випадків в інтересах своєї громади. У ході російсько-турецьких війн 1735 - 1739 та 1768 - 1774 років поширеними були випадки дезертирства сіроми і викрадення коней у російських підрозділах [102, 20 - 21]. Показовими є події жовтня 1770 року, коли в районі Кизикермена запорозька флотилія за наказом командувача Другої армії генерал-аншефа П. Паніна мала безкоштовно перевезти через Дніпро Буджацьку та Єдисанську орди, які перейшли під російську протекцію. Сталось те, що запорозькі піхотинці не слухаючи ні кошового, ні старшини, протримали татар на перевозі, поки ті не погодились за кожне запорозьке судно надати в день по корові, з кожної гарби - по 25 пар, а за голову худоби - по 5 пар (одна пара дорівнювала 3 дєньги). Крім того, у хана цих орд Мамбет-бея було розграбовано гарбу і відбито трьох полонянок, а сам він три дні чекав на переправу [89, 355]. Хоча даний вчинок запорожців не зашкодив намірам уряду по налагодженню добрих стосунків з новими підданими імператриці, а лише призвів до незначного непорозуміння між сторонами, це дало підставу Катерині II п'ять років потому в указі про ліквідацію Запорозької Січі заявити: "Не міг і не може бути корисним вітчизні цих якостей політично різноманітний і юродивий склад членів, що живуть у майже повній від світу і природнього співіснування ізоляції, щонайбільш від грабунку посеред сусідніх народів, незважаючи на священні з ними обставини миру і дружби" [30, 562].
З 1754 року російський уряд виношував ідею про корінну зміну устрою Запорозької Січі. Відомо кілька урядових проектів ліквідації самоврядування Січі та виборності старшин. Царські власті вважали "непорядком" саме демократичні прямі вибори на загальновійськовій раді Запорозької Січі, під час яких вибір старшини "не від старих і розумних людей і не від курінних отаманів залежить", а саме від сіромах. Принагідно зазначити, що ліквідації самоврядування і виборності старшини бажала і сама запорозька верхівка. Так, наприклад, один з проектів скасування виборів і принцип призначення запорозької старшини урядом розробив військовий писар Павло Чернявський, який, побоюючись розправи рядових козаків, просив російську воєнну адміністрацію не зазначати його прізвища в офіційних документах [51, 244 - 245]. Намірам уряду протистояло лише рядове козацтво, завдяки якому старшина не могла знищити демократичні порядки. Отже, лояльність командування по відношенню до запорозької старшини пояснити можна лише тим, що саме на неї міг спертися уряд у заохоченні рядових козаків довійськової служби у воєнний час.
За виконання бойових завдань, зазвичай, запорожці отримували від командування армії грошові винагороди. Так, наприклад, у 1735 році запорозькі розвідники, які ходили в пошук проти татар, отримали від генерал-фельдмаршала Б. Мініха по 20 карбованців [95, 268 - 269]. 19 квітня 1737 року партія запорожців, яка діяла на човнах у пониззі Дніпра, привела до штабу армії декількох полонених, за що отримала 185 карбованців [31, 318]. Крім того, усі здобуті козаками трофеї з дозволу Б. Мініха залишались переможцям як матеріальне заохочення [33, 94]. У реляції П. Рум'янцева до Катерини II від 29 серпня 1771 року про блискучу перемогу запорозької човнової команди на Дунаї говориться: "За вище описаний подвиг їх у відбитті турецької флотилії шести отаманам по десять карбованців, а рядовим - 300 по 2 карбованця видав я з екстраординарної суми в нагороду" [40, 475]. Крім грошової винагороди за виконання окремих бойових завдань у ході російсько-турецької війни 1768 - 1774 років, запорожці отримували медалі. Військові старшини, як правило, одержували золоті медалі, полкові - срібні, а рядові козаки - солдатські. Але траплялися випадки, коли золотими медалями нагороджували полкових старшин і хорунжих [11, арк. 13, 44, 45, 59 - 61]. Кошового отамана Петра Калнишевського було нагороджено золотою медаллю (з діамантами на голубій стрічці) [11, арк. 6]. Крім того, від імені імператриці Катерини II як "особливі знаки монаршої милості" Військо Запорозьке отримувало грамоти [11, арк. 56]. Зазначимо, що до воєнних подій 1768 - 1774 років запорозьке козацтво, як нагороду за бойову службу, визнавало клейноди-регалії Війську,
Loading...

 
 

Цікаве