WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Запорозька кіннота у бойових діях російської армії 1735 – 1739 років - Реферат

Запорозька кіннота у бойових діях російської армії 1735 – 1739 років - Реферат


Реферат на тему:
Запорозька кіннота у бойових діях російської армії 1735 - 1739 років
У 1734 році після 25-річного перебування під владою кримського хана Запорозьке військо повернулось під російську протекцію. В березні запорожці заснували Січ на річці Підпільній, а в жовтні були приведені до присяги на вірність імператриці Анні Іоаннівні [72; 256-260, 77; 451]. Залучаючи запорожців на службу, царський уряд керувався міркуваннями щодо майбутньої війни з Туреччиною, до якої Росія старанно готувалася. Повернення запорожців в російське підданство було вдалим політичним заходом Петербурга і суттєво посилило оборону південних кордоні в імперії. Але російське командування цікавила не воєнна сила запорожців, а насамперед той досвід, якого ті набули, перебуваючи чверть століття в межах Кримського ханства. Розташування Запорозької Січі на південь від Української укріпленої лінії, що простяглася на 285 верст від Дніпра вздовж Орелі, Берестової і Береки до Сіверського Донця, було вигідне тим, що запорожці завчасно сповіщали командування лінії про рух татар до російського кордону та інформували про події, які відбувалися на території Кримського ханства. З огляду на це, командири фортець і редутів Української лінії отримали можливість вживати своєчасні оперативні заходи в разі загрози з боку ворога [36; 2-16]. Таким чином, Запорозька Січ мала виконувати роль передового форпосту російської армії.
У майбутній війні з Туреччиною російський уряд розраховував на дисципліновану регулярну армію і насамперед артилерійський та рушничний вогонь у ході генеральної битви. Сильною стороною російської армії була піхота. Скорострільність російських піхотинців була значно вищою за турецьких, оскільки зброя росіян не різнилася за калібрами і зразками, порох сипався в отвір ствола рушниці прямо з патрона i застосування порохівниць виключалося. У ході боїв попереду фронту російської піхоти встановлювалися рогатки (переносні дерев'янi загородження, якi складались з трьох загострених на кінцях хрестовин, скріплених поперечною жердиною, довжиною 3,5 м). На рогатках закріплялися піки. На флангах батальйонів ставились полкові гармати, а позаду польова армійська артилерія і невеликі кугортні полкові мортирці для навісного вогню [43; 56-66, 64; 58-60]. Таким чином, ворог практично не мав шансів прорвати бойовий порядок російської піхоти, наїжаченої рогатками, піками і багнетами. До того ж, військові формування Османської імперії мали на озброєнні, головним чином, холодну зброю. Артилерію і ручну вогнепальну зброю турки в польових умовах майже ніколи не використовували [62; 50-52, 100]. Загалом, вогнепальну зброю турки застосовували лише в обороні, при облозі фортець і на флоті [62; 60, 104, 107, 63; 100-129].
Слабкою стороною російської армії була кіннота, яка складалася з кірасирів, драгунів, гусарів, ландміліціонерів і козаків. У 30-ті роки ХVIII століття гусарський корпус налічував всього до 500 чоловік. Кірасирських полків було три, по 973 вершники в кожному. У ході бойових дій з Туреччиною протягом 1735 - 1739 років ці з`єднання через свою нечисленність значення не мали. Драгунських полків налічувалося 29 по 1230 чоловік кожний. Проте драгуни через наявність у них поганих коней під час бойових операцій завжди спішувалися і тільки під час маршів пересувались верхи [55; 45-48]. Під час боїв з ворогом російська кіннота виявила повну нездатність вести кавалерійський бій. Рушничний вогонь, який вели вершники з коня, не міг бути нi прицільним, ні швидким. В той же час турки і татари, будучи вправними вершниками і маючи витривалих коней, стрімко зближались з супротивником для бою холодною зброєю, у володінні якою мали абсолютну перевагу [52; 10-65, 53; 10, 25. 55; 46].
У ході кампанії 1737 року стосовно драгунiв в одній із своїх настанов генерал-фельдмаршал Б. Мініх писав: "А чтоб драгунам сидя на лошадях пальбу чинить противу неприятеля, когда он еще наступательно действует, ибо драгунские лошади большею частью дикия и к пальбе недовольно обыклыя и могут сделать конфузию и прочих ради резонов, за благо не признавается, то и действо сидя на конях пальбу ружьем и пистолетами или палашами в тыл за оным - зависит от благоразсмотрения генералитетскаго" [64; 61]. У 1738 році учасник Дністровського походу капітан австрійської армії Парадим про російських драгунів писав, що "лошади у них так дурны, что драгун за кавалерию почитать нельзя" [55; 48]. У 1739 році, пiд час Ставучанського бою, в розпорядженні Мініха було 16 драгунських полків, які були спішені і діяли у загальному строю [53; 16-25]. Ландміліція, яка охороняла кордони Російської iмперії, налічувала до 27 тисяч чоловік. За бойовими якостями ландміліцькі полки значно поступалися драгунським [52; 15]. Таким чином, протягом війни 1735 - 1739 років в російській армії функції кінноти: розвідка місцевості, пошуки на комунікаціях ворога, супровід і охорона обозів були покладені виключно на козаків [52; 80, 55; 46].
До козацьких (іррегулярних) формувань Російської iмперії, задiяних урядом у війні проти Туреччини, крiм Вiйська Запорозького входило Військо Донське, козацькі полки Гетьманщини та Слобожанщини, Чугуєвський козацький полк і три компанійських (охочекомонних) полки [50; 77-80]. Фельдмаршали П. Лассі та Б. Мініх найбільш високі бойові якості визначали за донськими козаками і з великою довірою ставилися до лівобережних козаків [51; 304]. Запорозьких козаків російське командування визнавало як неперевершених розвідників і провідників. У кожному окремому загоні росіян було по два запорожця, які добре знали певну місцевість [32; 147,148,161,176,178]. Запорозька кіннота була ремонтована кращими для того часу кіньми. Породисті запорозькі скакуни відзначалися швидкістю та витривалістю і славились по усій Європі. Російські ремонтери купляли у запорожців табуни коней для армії [38; 30]. До цього треба лише додати, що саме якісний кінський склад робив кінноту кіннотою.
Восени 1735 року російське командування вирішило організувати похід у межі Кримського ханства. З цією метою під командуванням генерал-лейтенанта М. Леонтьєва, який у вересні, після смерті графа Й. Вейсбаха, обійняв посади київського генерал-губернатора і начальника Української укріпленої лінії, була сформована армія чисельністю в 44.366 чоловік. До неї разом з лівобережними і слобідськими козацькими полками мало входити і Запорозьке військо. 1 жовтня армія виступила від р. Орель у напрямі Криму [32; 57, 73; 104]. В ордерах до кошового отамана Івана Малашевича від 3 та 5 жовтня М. Леонтьєв наказав привести Запорозьке військо в бойову готовність і прибути з козаками на з`єднання з армією до річки Самари [31; 91-95]. На той час готового до війни товариства в Запорозькому війську налічувалось до 8000 чоловік, але більшість козаків була у від`їзді. 9 жовтня 2000 запорожців під проводом Івана Малашевича вирушили з Січі до Самари, куди прибули 12 жовтня [49; 113, 72; 271]. По прибуттю запорожців Леонтьєв вирушив до Перекопу. Запорожці становили авангард армії М.Леонтьєва і йшли далеко
Loading...

 
 

Цікаве