WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → М.Грушевський і Антонович. Державницька й народницька школа в Україні - Реферат

М.Грушевський і Антонович. Державницька й народницька школа в Україні - Реферат

М. Грушевського у Києві 1914 року було звинувачення в антиросійській діяльності його учнів, які стали на бік ворогів Росії у Першій світовій війні. М. Грушевському нічого не залишалося, як заперечувати ці жандармські звинувачення. І все ж ті мали рацію. Серед діячів СВУ та їхніх прихильників були студент, що слухав лекції львівського професора, і співробітник бібліотеки НТШ, визначний есер Микола Залізняк, член РУП, есдек, визначний бібліограф, співзасновник СВУ Володимир Дорошенко, у конторі НТШ працював майбутній секретар СВУ Всеволод Козловський, у "Віснику СВУ" друкувалися Мирон Кордуба, Іван Крип'якевич, Михайло Возняк, а Олександр Скоропис-Йолтуховський, який став головою СВУ, і В. Степанківський протягом майже десяти років до війни активно співпрацювали з "ЛНВ". Отже, чи так уже й ідейно далекий був голова НТШ від своїх учнів-самостійників? Проблема, чого у керівництві Грушевським Центральною Радою було більше: федералізму чи самостійництва, - теж вимагаєокремого розгляду. До нього вже приступають не лише історики-фахівці, а й політологи, публіцисти, історики-аматори. Часто-густо сплітається такий логічний ланцюжок: М. Грушевський був федералістом, тому й програв війну за незалежність. Чи можемо ми сьогодні підтримувати такий схематичний детермінізм? А чи був інший шлях України до незалежності, як лише спочатку пройти етап поступової сепарації? Саме елітаристська чутливість підказала М. Грушевському не поспішати з радикальними рішеннями. Він обрав шлях досягнення фактичної незалежності поступовими кроками. Навіть гасла раннього етапу автономізації у березні-липні 1917 року значно виходили за рамки звичайної автономії-федерації. Створювалися армія, власний уряд, грошова одиниця і т. ін. Більше того, вже ці вимоги були занадто радикальними для тогочасного суспільства. Навіть така звичайна для східноєвропейських народів вимога, як націоналізація освіти, була неможливою для здійснення через войовничий спротив старих педагогічних кадрів, відсутність нової генерації вчителів, а головне, небажання верхів суспільства українізувати освіту. Ті самі проблеми виникали в судочинстві, військовому будівницві; вимоги М. Грушевського і Центральної Ради нерідко навіть випереджали реальні можливості суспільства. Потрібен був час, щоб "окрадена" Україна прокинулася, але цього часу вона не мала. Отже, зовсім не федералістичні погляди М. Грушевського завадили Україні відстояти незалежність. Не забуваймо, що саме М. Грушевський, а не В. Винниченко чи С. Єфремов, наполіг на прийнятті IV Універсалу. Не випадково на запитання, задане М. Грушевському пастором Василем Кузівом у Києві 1926 року, перший відповів, що революція програла, бо не було ким її вигравати. Ті ж, які закидають Грушевському те, що він не став диктатором на кшталт Леніна чи Пілсудського, - міркують явно суб'єктивно й антиісторично.
Іноді М. Грушевському закидають також, що він не став українським Т. Масариком, не емігрував з початком Першої світової війни до країн Антанти, а повернувся до Росії. (Це так само свідчить про нерозуміння деякими істориками суті тодішньої ситуації в Україні, яку важко порівняти з ситуацією в Чехії, що не була розколота між двома імперіями, двома різними культурно-цивілізаційними світами, які до того ж воювали між собою). Якби це сталося, М. Грушевський просто виключений був би з подальшої політичної боротьби.
Напрошується певна історична паралель. Якщо в діях М. Грушевського як політика вбачати лише федералізм, то в такому разі і визнання частиною української еміграції після 1945 року УРСР як повноправного члена ООН є так само ремінісценцією історичного федералізму (хоч відомо, що самі емігранти розглядали це визнання як тактичний хід).
Повернення М. Грушевського в Україну у 1924 р. не свідчить на користь тези про зраду ним незалежницьких ідеалів. По-перше, М. Грушевський формально домовлявся з українськими комуністами і погодився на повернення лише тоді, коли був обраний "коренізаційний" політичний курс компартії. Його постійні контакти з націонал-комуністами М. Скрипником, О. Шумським, О. Гриньком - не що інше, як віра Грушевського у можливість мирного переростання напівзалежної комуністичної України у цілком окремішну соціалістичну за європейськими мірками Україну. Засобами науки, культури, освіти Грушевський сподівався українізувати місто, інтелігенцію, адміністративні кадри. За українізацією цілої суспільної культури радянської України мала наступити і державна сепарація від Росії.
Він був не одинокий у такому переконанні. Чим пояснити, що тисячі колишніх вояків УГА, січових стрільців, представників галицької інтелігенції масово переселялися у комуністичну, але ще не сталінську Україну? Отже, федералізм М. Грушевського, по-перше, продовжував традиційну федералістичну візію української суспільної думки XVII-XX ст.; по-друге, був свідомим тактичним кроком до здобуття цілковитої окремішності України. Федералізм і самостійництво не протиставлялися М. Грушевським, вони органічно доповнювалися і взаємно пов'язувалися в органічне ціле в його філософії і політичній практиці.
* * *
Говорячи про наступників народницької школи істориків-державників, необхідно з'ясувати два важливих моменти: 1) кого вважати представниками державницької школи у чистому вигляді і які хронологічні рамки цієї школи; 2) яке співвідношення існує між народницькою і державницькою філософіями історії?
На наше глибоке переконання, про державницьку школу в українській історіографії ми можемо говорити від часу утворення журналу "Хліборобська Україна", початку редагування Донцовим "ЛНВ", виходу "України на переломі", тобто з 1920-1921 рр.
1917-1918 рр. - це підготовчий період визрівання нової школи. Період існування державницької школи в чистому вигляді - це, власне, післяреволюційний період життя і діяльності В. Липинського (1920-1931 рр.). Початком "кінця" школи можна вважати розрив В. Липинського з П. Скоропадським. Другий етап існування державницької школи, її поступове згасання, був пов'язаний з науковою діяльністю її класиків і передусім Д. Дорошенка (С. Томашівський пішов з життя майже одночасно з В. Липинським). Закінчився другий етап фактично з кінцем Другої світової війни. Третя генерація істориків-державників, власне, лише назвою, а не ідеологічними настановами, пов'язувалася з представниками першої генерації. По суті ж, це був уже єдиний національно-державний напрям, що об'єднав фактично всіх істориків еміграції, всіх тих, хто визнавав себе українським істориком.
Те, що саме політико-ідеологічні засади лежали в основі державницької школи, чудово розуміли самі історики-державники. Так, у 50-х роках Борис Крупницький писав про трьох засновників школи, які об'єднували всіх тих, хто дотримувався ідеї трудової монархії, але вже на середину ХХ ст. цілком необхідним
Loading...

 
 

Цікаве