WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → М.Грушевський і Антонович. Державницька й народницька школа в Україні - Реферат

М.Грушевський і Антонович. Державницька й народницька школа в Україні - Реферат

української держави.
М. Грушевський був органічним соборником. Він не лише став духовним батьком об'єднання Західної та Східної України в єдину державу, а й намагався зібрати докупи всі українські землі - Угорську Україну, Кубань, Новоросію, українську Бесарабію, Північне Полісся, Підляшшя, Холмщину. Важко розмежувати М. Грушевського-історика і М. Грушевського-політика. Це добре простежується на його ставленні до Холмщини.
Холмщині приділено багато місця в "Історії України-Руси"; Холм - столиця князя Данила Галицького. На початку нового століття до місцясвого народження історик повертається у публіцистичних статтях, у зв'язку з примусовим "оправославленням" цих земель. Згодом, коли російський уряд адміністративно приєднав Холмщину до Царства Польського, він гостро відреагував на цей політичний крок, закликаючи відстоювати тут "український маслак". Востаннє М. Грушевський захищав українськість Холмщини в ролі керівника УНР у часи Берестейського миру. Тоді він домігся від німців визнання прав України на Холмщину.
Взагалі Берестейська угода - найвище досягнення багаторічної соборницької праці М. Грушевського. Саме він домігся визнання України однією з великих держав - в межах майже всіх (хіба що за винятком Кубані) етнічних українських територій. І тут, коли порівнювати М. Грушевського і В. Антоновича, то перший зробив куди рішучіший і послідовніший крок. Якщо голова Старої громади лише розробляв теоретичні засади соборництва, то голова НТШ уже втілював постулат соборності у життя.
Що ж до питання про ставлення М. Грушевського до української еліти в усі періоди її існування, то не можна стверджувати, що як історик він її недооцінював або не шанував. На це, зрештою, звертали увагу і його пізніші опоненти. Не випадково ж В. Липинський у своїй книжці "Z dziejow Ukrainy" умістив польський переклад уривка з шостого тому "Історії України-Руси", де йшлося про православну земельну аристократію. Отже, хоч інтерпретація М. Грушевського була, ясна річ, не елітаристського спрямування, проте фактичний матеріал головної праці львівського професора давав для такої інтерпретації необхідний матеріал.
Що ж до трактування ключових епізодів української історії, то і в цьому плані можна пересвідчитися у національно-державних інтенціях М. Грушевського. Це, зокрема, помітно в останніх томах "Історії України-Руси". У трактуваннях значення Зборівської угоди 1649 р. і Переяславського договору 1654 р. деякі історики (О. Оглоблин,
Л. Винар) слушно вважають підхід М. Грушевського цілком відповідним державницьким засадам нової історіографічної школи.
* * *
Ключем до розуміння місця і ролі народницької школи в українській історіографії є проблема "М. Грушевський і його школа істориків". Аксіоматичне віднесення його найталановитіших учнів І. Крип'якевича, С. Томашівського,
І. Кревецького, М. Кордуби, а часом і зараховування до державників В. Герасимчука, І. Джиджори та ін. істориків молодшої львівської генерації змушує деяких сучасних дослідників робити парадоксальні висновки. Скажімо, той факт, що всі найвизначніші учні М. Грушевського стали державниками, має свідчити, мабуть, що й сам учитель був якщо вже не державником, то принаймні не зовсім народником. Проте логіка традиції підказує Я. Грицакові досить несподіване запитання: "А чи існувала взагалі школа М. Грушевського?".
Проблема ця заслуговує на спеціальний розгляд. Тут зупинимося лише на деяких загальних моментах.
1) Чи були всі учні М. Грушевського державниками від самих початків своєї наукової діяльності? І якщо ні, то в який час вони стали справжніми державниками?
2) Чи існував непереборний антагонізм між народницькою і державницькою школами?
Я. Дашкевич у своєму виступі про І. Крип'якевича на київській конференції СХЕДІЛ 1997 р., присвяченій державницькій школі, відзначив, що вперше таке визначення Іван Петрович вжив у 1919 р., тобто сталося це після проголошення незалежності урядами УНР і ЗУНР. І це, як нам здається, зайвий раз засвідчує детермінованість політики й історіографії, про що ми вже казали вище. Нові політичні реалії вимагали нової термінології. Напрошується паралель з В. Липинським, який, за спостереженнями Л. Біласа, у монографії "Україна на переломі", на відміну від "Z dziejow Ukrainy", позаміняв термін "народ" на "нація". Тому, здається, є підстави вважати саме 1917-1920 рр. роками народження державницької школи в українській історіографії.
Якщо ж пригадати перші публікації учнів М. Грушевського, то вони навіть за своїми назвами є цілком народницького звучання. Так, перша монографія С. Томашівського була присвячена дослідженню участі народних мас Галичини у Хмельниччині.
І. Крип'якевич ще студентом університету писав про український елемент у середньовічному Львові. Це перегукувалося з програмною статтею В. Антоновича у "Киевской старине" 1882 р. про Київ польсько-литовської доби, де вчений намагався спростувати погодинську теорію про заселення росіянами княжого Києва.
І. Крип'якевич подібне мав довести стосовно українців Львова і спростувати версію про культуртрегерство німців і поляків у столиці Галичини.
М. Кордуба, закінчуючи Віденський університет, готував працю, аналогічну кандидатській дисертації М. Грушевського, про Галицьку землю у княжу добу. У своїх листах до вчителя він просив консультувати його в цьому питанні.
Ступінь самостійності учнів, незалежності їхніх поглядів від професора Грушевського, особливо висновків теоретичного характеру, здається, був мінімальним. Багато висловлених Грушевським думок беззастережно засвоювалися його учнями. Приміром, праця С. Томашівського про В. Антоновича обговорювалася автором з М. Грушевським багато разів. Та й, власне, писав її С. Томашівський на замовлення голови НТШ. Вона була виразом спільної думки обох учених про чільного історика-народника.
Те саме треба сказати і про основну працю І. Джиджори "Економічна політика російського правительства супроти України". Ця книжка писалася, а авторські висновки уточнювалися за частих консультацій і порад з боку М. Грушевського. А твердження про навмисне придушення української торгівлі за Петра І було підказане М. Грушевським. Напочатку в авторському варіанті воно мало звужене звучання: йшлося про жидівське надужиття за рахунок зменшення торгових операцій українських купців.
До М. Грушевського його учні зверталися як до третейського судді, і цікаво, що нерідко у випадках, які стосувався державницьких проблем. Так, в одному з листів до вчителя М. Кордуба дає оцінку однієї з праць С. Томашівського і вказує на брак у ній саме державницького підходу в розв'язанні проблеми міжнародних відносин України середини ХІІ ст.
Навіть конфлікт 1913 р. (низка істориків вбачає його головну причину в непорозумінні між народником
М. Грушевським і державниками - його учнями) був радше психологічним
Loading...

 
 

Цікаве