WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → М.Грушевський і Антонович. Державницька й народницька школа в Україні - Реферат

М.Грушевський і Антонович. Державницька й народницька школа в Україні - Реферат

стільки в історіософії, скільки в політичній діяльності між М. Грушевським і В. Антоновичем ми бачимо чимало відмінного. У їхніх відносинах можна провести чіткий вододіл. "Чистим" народником М. Грушевський був у Києві до другої половини 1894 року. Переїзд до Львова розпочав новий етап національно-державної історіософії та громадсько-політичної праці М. Грушевського. Спробуємо порівняти історіософські настанови обохісториків. В. Антонович, продовжуючи традицію М. Костомарова, намагався етнічно і ментально розмежувати народ і княжу верству. Оскільки громада за засадничою настановою народників - від початку притаманна українському народові і існувала завжди, а українсько-руські князі перестали керувати суспільством після монголо-татар (були явищем тимчасовим), то робився висновок про чужорідне походження князівської влади. Князі - нормани, люди півночі, а народ з його споконвічною громадівською організацією був автохтоном руської землі. Звідси, буцімто, походило нерозуміння між князями і народом; байдужість народу до еліти. Спочатку народ байдуже приймав варягів, у XIV ст. - литовців, а згодом і поляків. Нестратифікованість українського суспільства народники зробили плюсом, позитивом, особливою рисою, притаманною лише українцям. Саме на цій рисі народники будували український месіанізм, на противагу авторитарному й олігархічному месіанізму росіян і поляків.
В. Антонович, навіть коли давав теми для обласних досліджень українських земель, не обмежував хронологічні рамки ХІІІ століттям - монголо-татарською навалою, а саме ХІV століттям, коли народ уже без київської династії Рюриковичів, у безкняжий час увійшов до литовської держави Гедиміновичів.
Інша суспільна ситуація виникла на межі XIX-XX століть, коли модерна Україна висловилася за європейський вибір. Національна політика робилася в Галичині, де народницький міф міг живити хіба що москвофілів, а місцеві народовці бачили українців звичайними європейцями, з великою повагою ставлячись до власних князів. Ця повага відбилася і на галицькій історіографії. В працях Д. Зубрицького, А. Петрушевича. І. Шараневича до вищих верств суспільства висловлювався великий пієтет.
Старі народники за своїм ставленням до початків Русі були "норманістами навиворіт". Якщо російська державна школа істориків від німців Шльоцера і Міллера до росіян Карамзіна і Соловйова норманський аспект підносила як позитив, то українські народники вважали це мінусом, принаймні щодо українських земель. Для них народ староруського часу - такі собі кулішівські хуторяни, що живуть автономним, аполітичним життям; зовнішнє політичне життя їх не обходить.
Може, саме через цей парадокс В. Антонович написав мало суто історичних робіт про княжі часи в Україні, і це при тому, що в нього було чимало праць археологічного характеру про цей період.
М. Грушевський не лише "українізував" давньоруських князів, через що київські чорносотенці зображували Володимира Великого і Ярослава Мудрого у вишиваних сорочках, він був прихильником і популяризатором автохтонної теорії постання Русі. Присвятивши три томи свого фундаментального дослідження першим століттям русько-української історії та ще й тричі перевидавши перший том, здійснивши до того ж російськомовне і німецькомовне видання своєї праці, М. Грушевський початковому періоду української історії надавав величезної ваги. Він, хоч і бачив народ альфою і омегою національної історіографії, велике місце приділив діяльності вищих верств суспільства.
Саме М. Грушевський поставив крапку у півстолітній суперечці між "південцями" і "північниками". Його вагоме слово змусило російські наукові авторитети частково визнати "українське привласнення" княжої доби. Зокрема, О. Шахматов з філологічного боку згодився з М. Грушевським, а О. Пресняков з історичного боку застосував звичайну схему М. Грушевського щодо ранньої історії російського народу. А напередодні Першої світової війни
Г. Федотов опублікував розпачливу статтю про те, що росіяни дозволили М. Грушевському "відвоювати науково" княжий Київ. Це справді було другою важливою справою М. Грушевського. Пізніше, у 1926 році він писав про Максимовича, що його головною заслугою була зміна точки зору на Русь - замість дивитися з висот московського кремля, він поглянув з Андріївської гори у Києві. Максимович тільки розпочав, і лише М. Грушевський остаточно пов'язав завдяки Києву як центральній осі княжу, литовсько-польську і козацьку добу української історії.
В. Антонович, ніби передаючи естафету, доручив саме М. Грушевському написати працю про головне українське князівство. Як історіографа, що обґрунтовував сучасні національні вимоги через дослідження генези українського народу, В. Антоновича більше цікавили з політичної точки зору українські землі у литовсько-польський період. Народницька історіографія працями свого найбільшого історика будувала міст тисячолітньої тяглості української історії від литовської інкорпорації до козацької доби. Теорія безперервності, тяглості українського історичного процесу виконувала не лише суто наукову функцію, вона скеровувала тогочасні інтелектуальні рефлексії у минуле для того, щоб будувати майбутнє на цій землі.
З розрахунку на майбутнє екстраполював М. Грушевський староруську етнічну ситуацію, намагаючись у другій своїй статті, не менш політично актуальній, ніж "Звичайна схема...", етнокультурними аргументами ("українськість" сіверян, полян, древлян та інших племен) довести доречність українських претензій кінця ХІХ - початку ХХ ст. Це давало підстави комплексно розглядати Київську, Чернігово-Сіверську, Переяславську та Галицько-Волинську землі як спільну територію України-Русі і свідчило про яскраво виражене національно-територіальне мислення М. Грушевського.
Як історик-політик, М. Грушевський проектував цю зворотну перспективу (від Русі-України до України) послідовніше, ніж його вчитель. Не всі учні В. Антоновича писали "обласні" роботи з історії українських територій. М. Довнар-Запольський написав історію протобілоруської Кривицької землі.
Коли народники в рамках Південно-Західного географічного товариства у 1873-1876 рр. розпочали визначати межі заселення українським етносом територій на підросійській Україні (а саме на це була спрямована їхня діяльність), вони намагалися провести чіткий кордон між українською і російською землями. Було необхідно знати, де конкретно, географічно починається Україна. М. Грушевський продовжив справу, розпочату П. Чубинським,
М. Драгомановим, В. Антоновичем на західноукраїнських землях, на більш прагматично-науковому рівні. Його співробітники С. Томашівський і В. Гнатюк встановили, де проходить українсько-угорський кордон на Закарпатській Україні; С. Рудницький розпочав наукову картографічну фіксацію всієї української території. Власне, саме під кермуванням М. Грушевського були визначені межі майбутньої
Loading...

 
 

Цікаве