WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → М.Грушевський і Антонович. Державницька й народницька школа в Україні - Реферат

М.Грушевський і Антонович. Державницька й народницька школа в Україні - Реферат

народу, то народні маси краще виконали свою історичну функцію, вони вели за собою козацьку старшину, керівники ж повстання і передусім Б. Хмельницький, не маючи чіткої власної лінії, йшли у той бік, куди в даний момент їх спрямовував народ.
З таким твердженням не погоджувавсяМ. Грушевський. Він якраз вважав, що гетьман у тих обставинах зробив більше, ніж міг зробити будь-який інший провідник на його місці, і тим, чого досягла Україна в ході виснажливої й тривалої війни, вона великою мірою завдячує саме Б. Хмельницькому. Львівський професор підкреслював харизматичність постаті великого гетьмана, провіденційне значення його діяльності для успішного завершення війни в цілому. На зламі ХІХ-ХХ ст. елітаристський підхід в оцінці постаті Б. Хмельницького виявився відчутнішим, ніж у 1920-ті рр., коли писалися останні томи "Історії України-Руси".
Навіть І. Мазепа для М. Грушевського був постаттю менш визначальною, ніж Б. Хмельницький. Політика першого, спрямована на державну сепарацію від Москви, була лише, на переконання голови НТШ, продовженням курсу гетьмана Богдана. Дійсно, М. Грушевський, як і його вчитель, не робили з І. Мазепи постаті героїчної, що в ті часи уже входило у канон після книги Ф. Уманця. Але у висвітленні Мазепиного гетьманування В. Антонович ще перебував у полоні старонародницької костомаровської традиції, поділяючи, до певної міри, костомаровський скепсис, а М. Грушевський вважав І. Мазепу продовжувачем справи Б. Хмельницького і виразником прагнень козацької старшини.
М. Грушевський спропагував постать Василя Капніста як визначного автономіста, політичного самостійника кінця ХVIII ст., внісши оповідь про його подорож у Прусію до всіх своїх популярних нарисів історії України. А з його легкої руки і сучасна українська історична наука й освітня література зробили цю подію хрестоматійною, відбивши її навіть у сучасних шкільних підручниках.
Через ставлення до історичних постатей розкривається і думка М. Грушевського про державність у києво-руський і козацький періоди. Характерною є щодо цього оцінка М. Грушевським діяльності самого В. Антоновича, висловлена не лише ним безпосередньо, а й за його згодою учнями С. Томашівським і О. Гермайзе. Основним критичним закидом на адресу В. Антоновича була якраз невиразна позиція київського професора з національно-державного питання. Не останньою мірою це було пов'язано з відходом В. Антоновича від активної участі в українській політиці.
В. Антонович, схоже, так і не переріс "новоерівської" свідомості. Він залишився вірним прихильником позицій О. Барвінського і після розриву останнього з народовцями. Можливо, вік або органічне несприйняття революційних зрушень суспільно-політичного життя у підавстрійській Україні, "перехід на позиції антагонізму з поляками" стали на заваді позитивному ставленню до новоствореної національно-демократичної партії.
Якраз цей факт характеризує різницю між старими народниками - В. Антоновичем, О. Левицьким, В. Науменком, П. Житецьким, які відмовлялися від відвертого політичного протистояння з російською та польською владою, і новими народниками М. Грушевським, В. Доманицьким, Ф. Матушевським, Б. Грінченком,
С. Єфремовим, котрі, навпаки, ставали на відверту прю за українські інтереси з тими представниками влади, які ці території контролювали.
Старі народовці звикли до закулісної політики джентльменських домовленостей. Вони воліли з'ясовувати стосунки на рівні еліт, боючись навіть натяку на апеляцію до народу. Нові народовці почали творити партії нового типу. Власне, завдяки їм постало позапартійне загальноукраїнське об'єднання 1897 р., куди ввійшли всі громади.
В. Антонович і його ровесники залишалися в полоні українофільства. Вони не змогли відповідно відреагувати на нові виклики часу. Доба "валенродизму" поволі ламала людей, роблячи з колишніх активістів-хлопоманів за десятки років подвійного життя "самоотверженных малороссиян", які цуралися будь-якої політичної акції.
Особливо помітно це стало у добу Першої російської революції. Формальні заборони проти українства було скасовано; з'явилися можливості для легальної громадсько-політичної діяльності. Проте старі кадри до такої зміни виявилися психологічно зовсім не готовими. Більше того, В. Антонович і його коло були налякані тим, що цією діяльністю займатиметься нове покоління політичних українців, яких М. Грушевський з Галичини відправляв до Києва налагоджувати працю київської редакції "ЛНВ". М. Грушевський сподівався на прихильне ставлення киян до його ідеї заснування підросійського аналога НТШ - українського наукового товариства у Києві, до реорганізації на національних засадах журналу "Киевская старина". Та виявилося, що його кандидатуру Антонович не розглядав як можливу на посаду голови УНТ і просував на неї свого старшого учня поміркованого Ореста Левицького.
Показовою ознакою прихованого обопільного несприйняття між обома істориками була відсутність статей М. Грушевського і його львівських учнів у збірнику на пошану 35-річної наукової діяльності В. Антоновича; ба навіть однією з причин невиходу цього збірника друком було небажання М. Грушевського фігурувати у книжці поряд з "общероссами" М. Довнар-Запольським, Ф. Ніколайчиком, М. Дашкевичем та ін. Аналогічна ситуація виникла і зі збірником на честь 10-річної діяльності М. Грушевського у Львівському університеті. До нього старогромадівці також не прислали статей. Можемо з певною часткою ймовірності висловити здогад - початок ХХ століття у Києві минув у боротьбі двох напрямів: нового політичного, репрезентованого М. Грушевським, і старого українофільського, який уособлював В. Антонович. У цій боротьбі, зрештою, переміг М. Грушевський, проте досі в історіографії панує старий стереотип, буцімто М. Грушевський, як вірний учень В. Антоновича, без власного плану лише виконував настанови вчителя. Тим часом прихильником Антоновича він був у крайньому разі до 1896 року; радше вже у 1894 році М. Грушевський узяв орієнтир на реорганізацію народовського руху. Про це, зокрема, свідчить і його блокування з І. Франком і М. Павликом, проти чого виступали В. Антонович і О. Кониський.
У чому М. Грушевський був заодно з В. Антоновичем, так це у ставленні до антипода останнього М. Драгоманова. В М. Драгоманові-політикові М. Грушевського не влаштовували його космополітизм і відсутність яскраво вираженого національного почуття. Саме за безнаціональний соціалізм він вважав "драгоманівство" небезпечним для українського руху. І якщо з перевихованням драгоманівця М. Павлика у голови НТШ нічого не вийшло, то від І. Франка йому вдалося добитися кількох критичних статей щодо колишнього вчителя. Це вже пізніше на еміграції М. Грушевський згадав про федералізм і соціалізм М. Драгоманова; тоді ці провідні риси драгоманівської філософії стали близькими і актуальними для М. Грушевського.
Отже, може, не
Loading...

 
 

Цікаве