WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → М.Грушевський і Антонович. Державницька й народницька школа в Україні - Реферат

М.Грушевський і Антонович. Державницька й народницька школа в Україні - Реферат

радянської України. Так, наприклад, автор "України irredenta" галичанин Ю. Бачинський і член СВУ В. Козловський, як і тисячі вояків УГА,переїхали в червону Україну з подібними ж надіями.
Історики-державники вхопилися за вищезгадану публіцистичну статтю, зігнорувавши історичні твори М. Грушевського, такі як, скажімо, "Історія України-Руси", або статті із "Записок НТШ" та "ЛНВ", або, принаймні, збірник статей "На порозі нової України", аби довести бездержавну позицію М. Грушевського у висвітленні історичного процесу на українських землях. Та вони поминули увагою, по-перше, те, що обґрунтувати державницькі позиції у короткій статті дуже важко, по-друге, що в науковій творчості М. Грушевського елементів державницького мислення ми знайдемо не менше, ніж народницьких елементів; крім того, всебічний аналіз його творчості порушив би досить струнку, але спрощену схему критико-історіософських поглядів найвидатнішого українського історика. Тоді б довелося відмовитися від бажаних для них, але одномірних оцінок думок Грушевського щодо української держави та її еліти.
В основі критики народника М. Грушевського лежав політико-ідеологічний чинник. Опоненти історика були тою чи іншою мірою гетьманцями, а у філософській царині - консерваторами. Критикуючи М. Грушевського, вони зневажали саму УНР як республіканську, соціалістичну, егалітарну модель української держави, до того ж не зовсім самостійницьку, бо її керівники зберігали федералістичні ілюзії. Натомість вивищувалася українська держава П. Скоропадського, перебільшувалися її переваги над УНР, применшувалися її недоліки. Для державників гетьманат нової доби української історії являв собою ідеальний варіант утілення ідеї національної державності й соціально-політичної будови суспільства, хоч практика й різко контрастувала із створеною ними рожевою картиною. Проте факт залишається фактом. Класичні праці В. Липинського і Д. Дорошенка створювалися з ідеологічною метою виправдання гетьманської форми правління, були історіософською підставою відродження гетьманської влади у майбутньому. Отже, звинувачуючи так званих народників у відсутності державницького підходу, вони забували, що саме ці "народники" - соціал-демократи і есери - відбудували нову українську державу ХХ сторіччя.
Гетьманці стверджували, що самостійництво УНРівців було викликано тиском обставин і зовнішніми чинниками (а не стало результатом усвідомленої волі демократичних провідників революції); що відлучення від державотворення вищих верств суспільства як "несоціалістичних елементів" не дало можливості мобілізувати всі сили для здобуття незалежності.
Для того, щоб глибше розібратися в суті того народництва, яке, на думку державників, яскраво репрезентував М. Грушевський, необхідно бодай побіжно накреслити провідні історіографічні ідеї голови НТШ, починаючи від 90-х років ХІХ ст. і до 30-х років ХХ ст.
М. Грушевський, хоч і був учнем В. Антоновича, репрезентував зовсім новий, вищий щабель національно-суспільної думки. Зі старим народництвом його пов'язувала хіба що віра у доленосне призначення народу. Всі інші сторони світогляду М. Грушевського відчутно відрізнялися від класичних поглядів народників. Він був безпосереднім творцем нової політичної доби української історії, до якої Антоновичу і його поколінню так і не судилося дожити. Антонович творив в епоху романтизму і аполітичного українофільства, і хоч серед чистих культурників другої половини ХІХ ст. він вважався політиком, але в порівнянні з М. Грушевським його політична робота належала до попередньої допартійної доби.
В. Антонович виробляв українську політику в умовах, коли український рух протистояв усій державній машині Російської імперії. Українці 1860-х протиставляли себе державі, яку сприймали як апарат насильства над органічно бездержавною за ментальністю українською етнічною масою. Самою своєю окремішністю українці, на переконання В. Антоновича, завдячували цій неадаптованості до чужонаціональної державної організації на українських землях. Виходило так, нібито весь тисячолітній період своєї історії українці жили ізольовано від держави, яка у княжу добу була норманською, у литовсько-польську - литовською і польською, після падіння Гетьманщини - російською, а на Правобережжі польською. Еліта в Україні увесь час була чужорідною народові, який, згуртувавшись у громади, жив своїм окремішнім життям. Говорячи про погляди В. Антоновича, ми змушені їх спрощувати, маючи передусім не фактографічні його праці, а роботи пояснювального характеру.
Думки В. Антоновича про минуле свого народу вибудовувалися у струнку систему. Так, магдебурзьке право в Україні викликало у нього помітний скепсис, як неорганічна на цих землях правно-господарська структура, не притаманна українцям на відміну від звичаєвого права та копних судів. Козацькі спроби завести становий польський устрій за І. Виговського та І. Мазепи згідно з цією ж народницько-громадською концепцією приречені були в силу вищезазначених причин на поразку, а отже, не заслуговували на співчуття.
М. Грушевський, ставши головою НТШ, відразу заходився над створенням справжньої парламентської національно-демократичної партії. Усі його кроки на громадській ниві були спрямовані на творення елементів майбутньої держави: товариств, гімназій, музею, періодичних органів тощо. Українська мова завдяки його діяльності набувала рис державної мови, тоді як В. Антонович дуже слабко вірив в таку можливість і допускав російськомовність української культури, порівнюючи місцеву ситуацію з ірландською.
І у ставленні до еліти М. Грушевський був куди гнучкіший за свого вчителя. Для нього історичні постаті князів, бояр, шляхти - не потенційні зрадники свого народу, а діячі, що відіграли позитивну роль у певний проміжок часу. Показовою є взагалі оцінка М. Грушевським знакових фігур національної історії козацької доби. І. Виговський - вірний послідовник політики Б. Хмельницького. П. Дорошенку він явно симпатизує, причому в "Ілюстрованій історії..." підкреслюється саме його свідоме самостійництво. Натомість негативна характеристика дається І. Брюховецькому, Д. Многогрішному та І. Самойловичу за їхні проросійські настрої.
М. Грушевський та його учні якісно інакше, ніж В. Антонович і учні першої й середньої генерації, дивилися на державу (її національно-територіальний аспект) і еліту. Найпоказовішою щодо цього є постать Б. Хмельницького.
1898 рік ознаменувався ще недостатньо оціненою істориками історіософською полемікою між М. Грушевським та його колом і В. Антоновичем та послідовниками останнього. У "Бесідах про часи козацькі" Володимир Антонович скептично відгукнувся про Б. Хмельницького. Він висловився в тому сенсі, що гетьман виявився не на висоті, бо ситуація, що склалася, давала можливості досягти значно більших успіхів. Власне, на думку В. Антоновича, якщо розглядати роль провідників і
Loading...

 
 

Цікаве