WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Запорізьке військо у другій половині 30-х років ХVІІІ століття - Реферат

Запорізьке військо у другій половині 30-х років ХVІІІ століття - Реферат

самовільно залишило його корпус і повернулось на Січ. 17 червня того ж року полковник Вейдель повідомив генерал-майора Леслі про випадки нічних крадіжок полкових коней запорожцями, які були переодягнені татарами. Відносно своїх підозр щодо запорожців Вейдель аргументував тим, що "татарам не есть резон, ведая, яко тут стоят полки и везде имеются караулы, так малолюдно подъезжать". Підозри Вейделя підтверджувались тим, що в означений період караули його полку затримали 11 запорожців, які, не маючи паспортів, самовільно повертались від армії на Січ.
Виконуючи бойові завдання спільно з іншими козацькими формуваннями, запорожці виявляли непослух і навіть фізично розправлялися з начальниками, які очолювали зведені загони. Так, у жовтні 1736 року під час пошуку запорожцями був убитий кременчуцький сотник Ковальчук. Російське командування було змушене постійно повторювати Кошу свої накази і вимоги. 23 листопада 1736 року Мініх писав до iмператриці: "А что касается до разведывания о выходе татарских партий и учинения над ними поиску запорожских казаков, то о том к запорожскому кошевому атаману более 20-ти раз, сначала моего от Перекопи возвращения, было предлагаемо и, в бытность кошевого в Лубнах, персонально ему о том предъявлено и ныне по силе вашего величества указу, наикрепчайше подтверждено. Токмо такого исполнения, как от армии вашего величества требовать и их строго принуждать к тому невозможно по их вольности, ибо они и своего кошевого отамана слушают мало, а одному ему сделать нечего".
Окрім низького рівня дисципліни, російський уряд турбували і наїзди запорозьких ватаг на маєтки польської шляхти на Правобережній Україні, що входила до складу Речі Посполитої. У жовтні 1736 року усіх запорожців, що перебували в межах Речі Посполитої, було затримано польськими властями. З приводу цього до Мініха надійшли листи від коронного гетьмана Потоцького і литовського гетьмана Вишневецького. За міркуваннями Мініха, це було провокацією з боку польських магнатів, які були в таємному союзі з турецьким урядом. Метою провокації була компрометація запорожців перед російською iмператрицею, щоб викликати ряд каральних заходів з боку Петербурга. Все це мало відвернути запорожців від Росії і знову зорієнтувати на Туреччину та Крим.
З приводу арешту запорожців Кіш письмово звернувся до графа Потоцького з проханням звільнити козаків. Не діждавшись відповіді, запорожці вдруге писали Потоцькому:"Дивуемося з Вас - пану не по малу и посылаем до вас карту, ради известия нам жодное не дал ни в добры, ни в лихи способ. А теперь повторне посылаем от Войска Запорожского по тех казаков, которых безвыннэ побрали естэ: верните ж в добры способ! А ежели не вернёте, то ставтеся з нами в поле по рыцарску или где полвек. А мы готовы стати зараз одностайне видитись в очи. А ежели на згоду хочете с нами, посылайте ж казака нашего невольника для имоверности, певно в тот час вере поимем вам. При том пишем и ознаменуем, дабы на сю сторону не посылали никакою мерою ни жолнёров, ни мужиков поправлять. От сего часу будем ловить и неволить, как и вы, и отсылать к своим панам". Проте, яким би цікавим для історії не був цей лист, цілком ймовірно, що він є фальшивкою, сфабрикованою у канцелярії графа Потоцького, оскільки саме він відіслав цього листа Мініху, щоб той передав його до рук iмператриці. До того ж, лист був підписаний одним словом - "Запорожці", чого просто не могло бути, якби він був і справді написаний у Запорозькому Коші.
9 червня 1737 року Мініх доповідав iмператриці, що кошовий отаман Іван Малашевич визнав, що одна з партій запорожців без відома Коша ходила в Польщу "для разорения тамошних обывателей". Але в умовах Очаківського походу розслідувати дану справу не було можливості. 20 червня під час походу помер і сам Іван Малашевич, після чого запорожці, які були при армії з тілом кошового отамана, повернулись на Січ. Ще в лютому 1737 року між Мініхом і Потоцьким була досягнута домовленість про обмін запорожців на польських солдатів-дезертирів, пійманих росіянами на Лівобережжі. Мініх не мав бажання ускладнювати стосунки з польськими властями, оскільки через територію Речі Посполитої мав пролягати шлях російської армії до Бесарабії. В той же час Мініх не вдався до репресивних заходів щодо запорожців, і розслідування з приводу "шкод" у Польщі залишилось без наслідків. Процес повернення затриманих Потоцьким запорожців тривав до кінця 1738 року. У ході кампанії 1739 року під час слідування російських військ по території, що належала польській короні, запорожцям під загрозою смертної кари заборонялось залишати місцерозташування армії. Та не дивлячись на це, запорожці порушували цей наказ. 11 серпня 1739 року в армійському журналі Мініх записав: "Некоторые запорожские казаки, которые в Польше продерзости учинили, казнены и предводитель повешен".
За оцінкою росiйської сторони, запорожці, перебуваючи протягом чверті століття в турецькому підданстві, втратили духовний зв`язок з Росією і керувались лише корисливими міркуваннями. Але треба сказати, що отримання додаткової платнi за воєнні послуги було давньою традицією запорожців, про що тогочасна армійська верхівка (переважно іноземці) не пам`ятала, а то й просто не знала. Стосовно дисципліни запорозьких козаків, треба визнати, що це було проблемою як російського командування, так і запорозької старшини.
Зважаючи на вище сказане, необхідно підкреслити, що у ході російсько-турецької війни 1735-1739 рокiв Запорозька Сiч була не тiльки передовим форпостом, а й плацдармом для дiй росіян проти Криму. Росiйському командуванню вдалосявстановити контроль над Запорозьким військом, оскільки у співпраці з державною владою була зацiкавлена запорозька старшина. Рядове козацтво, навпаки, всiляко ухилялося вiд воєнної служби, внаслiдок чого кiлькiсть козакiв, якi приймали участь у походах російської армiї, щороку зменшувалась. До того ж великий розмах дезертирства, злочинностi i недисциплiнованiсть не робили честi Запорозькому вiйську. Незацiкавленiсть запорожцiв у вiйнi пояснюється тим, що бойовi дiї не давали можливiсть козакам налагодити господарче життя, а росiйська сторона не дотримувалась обiцянок стосовно щорiчного 20 - тисячного жалування. Разом з тим, треба зазначити, що росiйське командування не вживало до запорожцiв загальноармiйських вимог, оскiльки Запорозький Кiш залишався у центрi полiтичних змагань Тереччини, Криму i польських магнатiв з Росiєю. Отже, для росiйського уряду будо важливим не стiльки використати запорожцiв у вiйнi, скiльки утримати пiд своєю владою. Метою Запорозького Коша у воєних подiях 1735-1739 рокiв було визнання Туреччиною, Польщею i Росiєю прав запорожцiв на свої землi, втрачених у 1709 роцi, що пiдтверджувалось росiйсько-турецькими трактатами 1711-1714 рокiв. Але головним наслiдком росiйсько-турецької вiйни 1735-1739 рокiв для Запорозького вiйська було те, що за Бєлградським мирним трактатом 1739 року воно потрапило у повне i безпосереднє пiддiнство росiйськiй коронi навiть щодо поземельного володiння, оскiльки згiдно норм мiжнародного права територiя Запорозьких вольностей офiцiйно вiдiйшла вiд Османської iмперiї до Росiї, верховна влада якої вiд цього часу могла розпоряджатися як територiєю, так i населенням краю без озирання на сусiднi держави.
Loading...

 
 

Цікаве