WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Запорізьке військо у другій половині 30-х років ХVІІІ століття - Реферат

Запорізьке військо у другій половині 30-х років ХVІІІ століття - Реферат

команди або полку, перебувало від 25 до 30 козаків. На форпостах і відвідних караулах чисельність козаків від кожного куреня могла становити від 10 до 3. Платня, трофеї, провіант і боєприпаси в командах розподілялись по куренях і видавались на число людей, які були при наказному курінному отамані.
Головний загін Запорозького війська, який складався з декількох тисяч кінноти, завжди очолювався кошовим отаманом, при якому перебували військовий писар, військовий осавул, військовий обозний і військові служителі, які всі разом становили Похідний Кіш. Похідним Кошем називалось і все військо, яке перебувало в поході і очолювалось кошовим отаманом з військовою старшиною. За відсутності кошового отамана вся влада на Січі зосереджувалась у Січовому Коші (військовий суддя з курінними отаманами). Найважливіші справи військовий суддя мав узгоджувати з кошовим отаманом за допомогою листування. Перед виступом у похід кошовий отаман призначав військового суддю наказним кошовим отаманом, який у разі загибелі кошового мав виконувати його обов`язки до нових виборів, що відбувалися по прибуттю Похідного Коша на Січ після закінчення бойових дій. Запорозьких піхотинців, що несли службу на човнах гребної флотилії, очолював призначений Кошем військовий старшина, який у разі відсутності на Січі кошового отамана мав керуватися вказівками військового судді. Оскільки дії запорозької гребної флотилії протягом кампаній 1735 - 1739 років обмежувались сторожовою і розвідувальною службою в пониззі Дніпра, такий захід за постійної відсутності кошового отамана в далеких походах цілком зрозумілий.
З 1735 року основним видом бойової діяльності запорожців став "пошук". У російській воєнній термінології того часу пошуком називався бойовий рейд в окреслений район з конкретним завданням. Найчастіше такими завданнями були розвідка і диверсії на ворожій території. В залежності від кількісного складу, - сотня, п`ятидесятня - загiн, який вирушав у пошук, очолювався відповідно полковим писарем або осавулом, підписарієм або підосавулом з наказними курінними отаманами. Найчастіше в пошук відряджались партії в 300 - 150 чоловік, очолюванi полковим осавулом або писарем. Пошукові партії комплектувались на Січі від усіх куренів, а від Похідного Коша - від декількох.
Протягом 1735 - 1739 років мобілізація Запорозького війська на початку воєнних кампаній проходила дуже повільно. При комплектації команд старшинам доводилося прикладати немало зусиль. Так, 4 жовтня 1735 року вiд генерал-лейтенанта Леонтьєва на Сiч був присланий унтер-офіцер з листом до кошового отамана Івана Малашевича, в якому наказувалось залишити на Січі невелику залогу для охорони майна і з усіма отаманами, кінними і пішими козаками з`єднатися з армією біля Кам`яного Затону. Від кошового отамана надійшла відповідь, що він розіслав універсали по низових ріках, щоб усе товариство щонайскоріше прибуло на Січ, оскільки козаки, зібрані напередодні до походу згідно попереднього наказу, простоявши тривалий час без дій, через брак провіанту, залишили Кіш.
Навесні 1736 року мобілізація запорожців пройшла вчасно, і кошовий отаман з військом прибув до головних сил армії у визначений час. Але навесні 1737 року мобілізація в запорозькому війську значно розтяглася через масове ухилення козаків від військової служби. В донесенні до iмператриці від 25 березня 1737 року генерал-фельдмаршал Мініх писав, що запорожці, "…вследствие неоднократных предложениев, за неприятелем в удобное время не вступили за пустыми и неправильными отговорки, знатно не хотя оказать вашему величеству услуг и на них по то время, пока малая суть надежда". В цей же час почався масовий відхід козаків iз Запорожжя на Гетьманщину, де їм була визначена для поселення територія Миргородського полку, очолюваного лівобережним полковником Василем Капністом. На протести Запорозького Коша з цього приводу російське командування не звертало жодної уваги, оскільки в переселенні запорожців на Україну була зацікавлена сама iмператриця. До того ж, і самі переселенці не бажали повертатись на Запорожжя. На 1739 рiк у складі Миргородського полку налічувалось 550 запорожців, які в 1737 році на Лівобережжі завели сім`ї.
Для того, щоб зацікавити запорожців до походів у складі російської армії, російське командування розпускало чутки, що начебто запорозьке військо буде відряджене до Польщі для дій проти збройної опозиції польських магнатів королю Августу ІІІ Фридрику. В донесенні до iмператриці від 27 квітня 1737 року стосовно запорожців Мініх писав: "И понеже им до ныне неизвестно, куда армия вашего величества следовать имеет, то я как мог от многих их вразуметь, что они в таком мнении состоят, будто в Польшу оный поход быть имеет, к чему они весьма желательны и охотны: и для того надеюсь, и в походе их будет довольнее".
З кожною наступною воєнною кампанією кількість запорожців, що приймали участь у походах російської армії, поступово зменшувалась. Так, в кампанії 1736 року взяло участь до 6000 запорожців, в кампанії 1737 року - до 5000, в кампанії 1738 року - до 4000 і в кампанії 1739 року - лише 3000. Причиною цьому були: масове ухилення козаків від воєнної служби, розорення козаків і неспроможність власним коштом забезпечити себе необхідним спорядженням, велика смертність внаслідок епідемій чуми і переселення частини козаків на Лівобережжя.
Протягом всього періоду війни загальна чисельність Запорозького війська російському командуванню відомою не була. Так, в донесенні до iмператриці від 19 червня 1737 року Мініх писав, що запорожці "в неоднократных своих письмах упоминали, сколько сильны выступили, сколько им собрать было возможно, яко по их важности известным числом никогда быть не могут, за непрестанные в разные места разъезды, однако ж по прибытии их к здешней армии от времени до времени число их прибавляется".
Під час походів російської армії вмежі Кримського ханства рядових запорожців командування задіювало для кур`єрської служби. Так, 31 березня 1736 року в реляції до iмператриці Мініх писав: "Я с сею реляциею нарочного из посланных кабинет-курьеров отправить не мог, за опасностью от шатающихся назади татар, ибо оные татары с теми, кои в их руки попадуться, зело не милостиво поступают, а уповаю со всеподданейшею обстоятельного обо всём реляцию одного курьера отправить вскоре вперёд. А ныне сию реляцию отправил, за опасностью, ночным временем с добрыми запорожскими двуконь казаками и уповаю, что сие дойти может рук вашего величества верно". В наступній реляції від 8 червня 1736 року Мініх писав, що він "снова послал за опасностью письма запорожскими казаками". В 1738 році під час Дністровського походу армії Мініха запорожці були "не без услуг против неприятеля и для препровождения курьеров весьма не безуспешны". Отже, якщо верховне командування армії доручало запорожцям кореспонденцію, адресовану iмператриці, можна стверджувати, що запорожці, як складова частина іррегулярних військ Російської держави, були на досить високому рахунку і користувались довірою уряду. Звісно, повною ця довіра бути не могла.
У ході війни серед козацьких формувань Російської iмперії Запорозьке військо відзначалося найнижчим рівнем дисципліни. Так, 15 червня 1736 року з-під Кінбурна генерал-лейтенант Леонтьєв доповідав у штаб армії про те, що чимало запорожців
Loading...

 
 

Цікаве