WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Україна у другій світовій війні - Реферат

Україна у другій світовій війні - Реферат

відомого географа Володимира Кубійови-
ча. УЦК являв собою український заклад соціального забезпечення, обов'язки яко-
го полягали в нагляді за хворими, літніми людьми, безпритульними дітьми, в органі-
зації громадської служби охорони здоров'я, освіти, у допомозі військовополоненим
та в представництві інтересів українських робітників, котрі виряджалися до Німеч-
чини. Німці з усією ясністю дали зрозуміти, що УЦК не матиме ніяких політичних
прерогатив.
Але, виконуючи ці функції, УЦК також прагнув здійснювати власнутаємну про-
граму протидії полонізукічим впливам на українців та піднесення їхньої національ-
ної свідомості. Нацисти дивилися на це нейтрально - певною мірою в надії, що
зростання української національної свідомості буде противагою впливові чисель-
ніших поляків. Із цієї причини німці часто сприяли призначенню українців на дрібні
посади в адміністрації чи поліції в етнічно мішаних громадах. Коли часом українці
користувалися своїм новим становищем, щоб помститися полякам за кривди довоєн-
них років, німці не надавали цьому значення.
Під вправним керівництвом Кубійовича близько 800 службовців УЦК незаба-
ром організували за допомогою втікачів з Галичини українські школи, кооперативи й
молодіжні групи майже в усіх місцевостях, де проживали більш-менш значні маси
українців. Вони також заснували у Кракові видавництво й помітно .збільшили тираж
української преси в регіоні. Діяльність комітету не лише допомогла українцям ком-
пенсувати ті втрати, яких вони зазнали за років польського гноблення, а й часто по-
легшувала тяжкі випробування війни та німецької окупації. Після нападу німців на
СРСР та включення Галичини до складу Генерального губернаторства УЦК поши-
рив діяльність і на Галичину. Протягом усієї війни це була єдина організація, що
могла, хоч і дуже обмеженою мірою, боронити соціально-економічні інтереси укра-
їнців у Генеральному губернаторстві.
Українці під угорською окупацією. Після того як у березні 1939 р. угорська ар-
мія захопила Карпатську Україну й повалила її уряд, Закарпаття ввійшло до складу
Угорщини й протягом усієї війни залишалося однією з її частин. Через недобру па-
м'ять про вікове мадярське панування, кінець якому прийшов у 1918 р., близько
550 тис. українців краю не зраділи поверненню мадярів. Намагаючись попервах спра-
вити добре враження, угорський уряд пообіцяв надати Закарпаттю автономію. Але
невдовзі стало ясно, що цього зобов'язання він не виконає, готуючи натомість для
населення Закарпаття поступову мадяризацію.
Майже одразу мадяри розпочали всеохоплюючий наступ на українофілів. Сот-
ні їх було розстріляно, тисячі заарештовано, близько ЗО тис. утекли до сусідньої
Галичини (де більшовики в свою чергу багатьох із них депортували до Сибіру).
Було заборонено всі українські видання та організації, включаючи "Просвіту". Спов-
нений рішучості викорінити на Закарпатті наростаючий український рух, угорський
уряд, однак, не був готовий до проведення повної мадяризації (хоч неухильно поси-
лював свої культурні впливи, особливо у школі). Натомість він обрав перехідний, або
русинофільський, варіант, виходячи з твердження про те, що місцеве населення ні-
бито являє собою окремий русинський народ, який протягом століть мав органічні
зв'язки з мадярами. Основними провідниками цього підходу стали місцеві діячі
та давні агенти будапештського уряду Андрій Бродій та Степан Фенцик. Головною
його соціальною базою виступило змадяризоване греко-католицьке духовенство.
Угорська влада не тільки гнобила українців політичне, а й призвела до занепа-
ду освіти й посилення економічної експлуатації краю. Єдиним позитивним аспектом
шестирічної угорської окупації Закарпаття було те, що вона вберегла край від нацист-
ської навали, а відтак і від спустошень, завданих великій частині України. Однак во-
на не врятувала понад 100 тис. євреїв краю, більшість яких загинули в нацистських
таборах смерті.
Розкол в ОУН. З вибухом війни суперечки, що довгий час нуртували в ОУН, ви-
рвалися назовні. Між ветеранами боротьби 1917-1920 рр. із закордонного проводу
ОУН та молодими галицькими радикалами, котрі вступили до організації у 30-х ро-
ках, виникли гострі суперечності. Група радикалів вела на теренах Західної Укра-
їни активну боротьбу проти польського уряду, і її члени часто опинялися у в'язницях.
Обидва табори не мали розбіжностей у принципових питаннях, бо підтримували ос-
новні догмати українського інтегрального націоналізму, проте їх розділяли вікова
різниця, особисті сутички щодо питань тактики. Після вбивства Коновальця у 1-938 р.
його наступником бачили його близького соратника Андрія Мельника, людину куль-
турну й стриману. Молоді радикали зі свого боку доводили, що для керівництва
ОУН у тяжкі часи, які наближалися, більше підходить їхній діяльний і вольовий
товариш Степан Бандера, нещодавно звільнений із польської в'язниці.
Ще до виходу Бандери та його товаришів з ув'язнення їхні прибічники спряму-
вали на закордонний провід ОУН справжній шквал критики. Бандеру засуджували
за те, що він занадто спирався на підтримку чужоземних держав і особливо Німеч-
чини, нехтуючи потребою розвивати "органічні" зв'язки з народом Західної Ук-
раїни, за повільність і пасивність дій на політичній сцені, за дозвіл "політичним спе-
кулянтам і опортуністам" займати керівні посади. У вересні 1939 р. Бандера зажадав,
щоб ОУН утворила підпільну армію, готову боротися з кожним, хто стоятиме на
шляху до української незалежності,- навіть якщо це будуть німці. Він вимагав, щоб
ОУН зав'язала із західними союзниками такі ж контакти, як з Німеччиною. Але
Мельник та його прибічники вперто боронили свої позиції, доводячи необхідність
збереження пріоритетної орієнтації на Німеччину, оскільки західні держави не ви-
явили заінтересованості в підтримці українських прагнень, і тому створення підпіль-
ної армії лише призведе до каральних заходів німців, а не забезпечить якихось
військових чи політичних переваг.
Найсильніші пристрасті розгорілися навколо питання про новий провід ОУН. У
серпні 1939 р., коли багато суперників фракції Мельника ще перебували в ув'язненні,
вона скликала в Римі конференцію, на якій офіційно проголосила Андрія Мельника
вождем ОУН. Проте 10 лютого 1940 р. Степан Бандера зібрав конференцію в Кра-
кові, на якій його фракція відкинула рішення Римської конференції. Не в змозі до-
сягти компромісу,
Loading...

 
 

Цікаве