WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Аграрна політика в часи Хмельниччини та Гетьманщини - Реферат

Аграрна політика в часи Хмельниччини та Гетьманщини - Реферат

хоча селянське землеволодіння на відміну від козацького грунтувалося не на юридичній основі, а на звичаєвому праві, однак селяни фактично стали вільними виробниками.
Аграрна політика Б. Хмельницького мала прогресивний характер. Незважаючи на її суперечливість і непослідовність, були створені умови, за яких козаки і селяни змогли забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут приватної земельної власності. Основною формою господарства стало дрібне землеволодіння козаків, селян і міщан.
Зміни в поземельних відносинах були затверджені в "Березневих статтях" 1654 p. і стали юридичною основою для аграрного розвитку України в складі Московської, пізніше Російської держави.
Після Визвольної війни українського народу в середині XVII ст. Лівобережна Україна, за якою закріпилася назва Гетьманщина, і Слобідська Україна залишилися в складі Московської (з початку XVIII ст. Російської) держави. Гетьманщина, що займала територію сучасних Чернігівської, Полтавської, західних районів Сумської, лівобережної частини Черкаської та Київської областей, в адміністративнотериторіальному устрої поділялася на полки (Стародубський, Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський, Миргородський). Полки, в свою чергу, поділялися на сотні. Територія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, східну частинуСумської, північ Донецької та Луганської областей, а також деякі райони Воронезької, Курської та Бєлгородської областей Росії і поділялася на 5 козацьких полків (Острозький, Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський).
Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII -XVIII ст. визначальними були зростання й зміцнення земельної власності православних монастирів, української шляхти і козацької старшини, їхня боротьба за права і привілеї російського дворянства на землю і працю селянства. Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і шляхта намагалися забезпечити економічну незалежність і зосередити увагу на наґромадженні земельних володінь і організації господарства. Економічною основою її панівного становища в суспільстві була земельна власність. Шляхта мала ті самі економічні й політичні права, що й старшина. Вона поступово розчинилася в її середовищі, займаючи посади в гетьманській адміністрації. Деякі старшини отримали шляхетські привілеї. Істотної відмінності у розвитку старшинської і шляхетської землевласності не існувало.
Гетьманський уряд свою політику спрямовував на зміцнення старшинського землеволодіння, в якому вбачав опору автономії України.
Царський уряд підтримував панівне становище козацької старшини, сприяв зростанню її земельних володінь і привілеїв, але одночасно обмежував практику роздавання маєтностей гетьманами, запроваджував порядок наділення і затвердження придбаних земель лише за царськими указами та одноосібне.
Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запорозького, вважався гетьман, який надавав і забирав, затверджував і скасовував надання полковників і сотників, давав дозвіл на будівництво різних підприємств, пільги на користування ними, дозволяв засновувати слободи і поселяти переселенців. Старшинські права на землю підтверджувалися чи змінювалися на Генеральній військовій раді при обранні кожного нового гетьмана, а потім розсилалися установам у вигляді статей, що регламентували аграрні відносини.
Верховним власником і розпорядником усієї землі був царський уряд, який втручався в аграрні відносини в Україні. За "Коломацькими статтями" (1687 р.) гетьмана І. Мазепи, цар мав право затверджувати гетьманські універсали на землі, гетьман не міг розпоряджатися маєтками, визначеними царськими грамотами. Протягом XVIII ст. царські грамоти, постанови Малоросійського приказу (1662- 1722рр.), Сенату, Малоросійської першої (1722-1727 pp.) і другої (1764-1786 pp.) колегій набули першорядного значення. Затверджені або надані ними землі не могла відібрати місцева адміністрація.
Під впливом товаризації сільського господарства у XVIII ст. в українському селі широко застосовувалася праця наймитів. Існували такі форми найму, як вільний, кабальний, примусовий. Людей примушували орати поле, жати, молотити, косити сіно, копати стави, будувати. Запрошували також фахівців із садівництва, тваринництва, пасічників, для роботи на промислових підприємствах.
На рубежі XVII - XVIII ст. в Гетьманщині плата найманих женців становила третину врожаю, в кінці XVIII ст. - п'яту частину, молотників - десяту, день оранки оплачувався 4 копійки (у XVIII ст. 1 кг пшениці коштував 0,2 копійки).
Отже, у сільському господарстві України відбувалися певні зрушення. Розширилися посівні площі, зросло значення зернового господарства, поглибилася спеціалізація окремих районів, важливого значення набули племінна і селекційна робота. Садівництво, сільськогосподарські промисли мали допоміжне значення. Характерною рисою господарства магнатів Західної та Правобережної України, козацької старшини було підприємництво, використання найманої праці. Магнати вкладали значні кошти в організацію виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли майновій диференціації селянства та козаків. Заможні зміцнювали зв'язки з ринком за рахунок продажу продукції свого господарства, промислової та торговельної діяльності, застосовували працю наймитів. Малота безземельні селяни формували ринок праці.
Використана література
1. Пайовик Б. Д., Матисякевич 3. М., Матейко Р. М. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б. Д. Лановика. - К.: Вікар, 1999.
2. Субтельний О. Історія України. - К., 2000.
Loading...

 
 

Цікаве