WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Особливості розвідувальної діяльності військової спецслужби Державного Центру УНР в екзилі у міжвоєнний період - Реферат

Особливості розвідувальної діяльності військової спецслужби Державного Центру УНР в екзилі у міжвоєнний період - Реферат

літератури здійснювалась і через Персію, де голова II секції Змієнко мав свою людину, "яка працювала на Індо-Європейському Телеграфі та завідувала лінією Границя СРСР-Тавріз"12.Варті уваги і спроби розвідки ДЦ УНР в екзилі опанувати ще одним регіоном, який знаходився на відстані кількох тисяч кілометрів від центрального осідку екзильного уряду. Мова йде про вже згадуваний вище "Зелений Клин" - один із найбільших на Далекому Сході регіонів компактного проживання українців. Історія цього українського поселення сягає ще у 19 століття, коли царською владою здійснювались добровільні масові переселення українців з метою освоєння Далекого Сходу.У 1930 р. до начальника II секції військового міністерства ДЦ УНР в екзилі Змієнка та військового міністра Сальського звернувся військовий аташе Японії у Польщі з пропозицією організувати розвідувальну роботу на терені СРСР силами української еміграції у Манчжурії. Аташе обіцяв всебічну підтримку.Сальський та Змієнко на пропозицію японської розвідки щодо спільної роботи погодились, але коли про це стало відомо полякам, останні суворо заборонили вести будь-які переговори з цього питання.Оскільки саме польське "фінансове джерело" було головним у матеріальному забезпеченні військової спецслужби ДЦ УНР, то відповідно і право вирішального голосу в багатьох випадках належало полякам. Втім, різноманітні джерела вказують на те, що, попри заборони польської сторони розвідка, УНР зважаючи на свої власні пріоритети, відповідний розвідувальний пункт все ж організувала, і Змієнко час від часу отримував інформацію з Далекого Сходу13. Свідченням цього є лист генерала Сальського, у якому він наголошував: "...Ще в 20-ті роки вони (японці. - Авт.) хотіли бачити Далекий Схід республікою українською, бо знали, що українці на Зеленій Україні творять по селах переважну більшість людності, однак бракувало там інтелігенції, щоб належно розвинути державницьку акцію. Ця справа тепер стає актуальною... Перш за все й там є певні кадри нашої національне виробленої інтелігенції, а саме головне - наша еміграція може вислати туди сотні і тисячі своїх людей: військових і політичних діячів... Спочатку для підготовки акції, а потім для керування боротьбою і для обняття влади. Під поглядом воєнним є всі шанси для успіху боротьби Зеленої України проти СРСР, наколи лише Японія погодиться засадничо підтримати нас політично і допомогти нам технічно і збройно..." І на завершення військовий міністр підкреслював: "Прошу в спосіб цілком довірочний, використовуючи всі ці дані для інформування виключно японських відпоручників, для нав'язання контакту з якими треба вжити всіх заходів"14. Звичайно, ці наміри з урахуванням реалій тієї доби було надто важко здійснювати. Але скористатися силами існуючої там української громади у розвідувальних цілях з метою добування інформацій про реальний стан справ в СРСР, що становили обопільний інтерес як для Японії, так і для ДЦ, було справою ймовірною.
Активно розвідувальна робота провадилась на певному відтинку часу і з Туреччини, яка мала морське сполучення із Одесою через Стамбул. Діяльність спецслужби екзильного уряду в цьому регіоні здійснювалась, як і в інших, під пильним контролем В. Сальського, В. Змієнка та П. Сікори. Останній взагалі був дуже зацікавлений у цьому каналі, тому що саме через нього з кінця 1928 р. найбільш жваво йшов на Україну потік спеціальної літератури, виготовленої пропагандистською секцією військового міністерства УНР. Через цей же канал з УРСР до Туреччини через спеціальних агентів надходила інформація розвідувального характеру та друкована продукція, гостро необхідна спецслужбам ДЦ. І тому є сенс більш детально розглянути діяльність спецслужб ДЦ УНР в екзилі саме в Туреччині.Якщо Польща, Чехословаччина, Румунія у зв'язку з розвідувальною діяльністю вже згадувалася в окремих джерелах, то так звана "турецька карта" ще й до сьогодні залишалася поза увагою. До цього питання, але досить побіжно, звертався у своїх спогадах Георгій Агабеков*.Ускладнення розвідувальної діяльності спецслужб ДЦ УНР в екзилі через вже згадувані вище розвідувальні пункти на суходольному кордоні з УСРР (ефективна робота ОДПУ по викриттю уенерівської агентури, зміцнення радянської прикордонної служби тощо) змусили II секцію Генштабу шукати нові "коридори" для проникнення в Україну й організації там розвідувальної діяльності. Прикметно, що ця "пошукова діяльність" спецслужб ДЦ УНР в екзилі майже повністю збіглася у часі із відповідним зацікавленням турецьким регіоном і радянських спецслужб, що призвело до гострого протиборства обох розвідок. Звичайно, цей двобій, зважаючи на різну "боєздатність" сторін, не мав близьких переможних перспектив для спецслужб ДЦ. Стартові позиції, об'єктивні й суб'єктивні умови ведення таємної боротьби були надто нерівними....Варто наголосити, що у 1928 р. до Туреччини була прикута особливо пильна увага спецслужб СРСР не лише у зв'язку із уенерівською еміграцією. Ця країна була плацдармом для ведення розвідувальних чекістських спецоперацій і щодо інших сусідніх з Туреччиною країн. За свідченнями Агабекова, у цьому регіоні була зосереджена найбільша мережа радянської резидентури. Центром її був Константинополь (Стамбул)*. Звідти проводилась робота "по Сирії. Палестині та Єгипту, так що фактично Константинополь був базою для ведення розвідки на арабському Сході"15.Українська громада у Туреччині стала каменем спотикання та предметом обопільної зацікавленості двох спецслужб. Провідні діячі ДЦ УНР в екзилі планували використати через неї зручний "коридор" для налагодження зв'язків з Україною й перекидання туди пропагандистської літератури. ОДПУ, довідавшись про таке "зацікавлення" уенерівських спецслужб, обрало українську громаду в Стамбулі для використання у спецоперації з виявлення методів керівництва з боку уенерівської еміграції існуючими в Україні контрреволюційними групами.Як випливає із спогадів, добре обізнаного у деталях розвідувальної роботи у згаданому регіоні, Г. Агабекова, здійснював цю операцію Іноземний відділ ОДПУ. Почалася вона з того, що в українській громаді у Стамбулі чекісти завербували одного із її провідних діячів, аби через нього переконати уенерівське керівництво в існуванні на теренах радянської України великої кількості симпатиків УНР та спровокувати згодом спецслужби ДЦ до налагодження стосунків із своїми "прихильниками" у фіктивних підпільних організаціях. Через отримувачів літератури, виготовленої у надрах пропагандистської секції Генштабу військового міністерства ДЦ і переправленої в Україну, там виявлялися симпатики уенерівської еміграції. У такий спосіб з часом планувалося знешкодити"петлюрівську діяльність", яка скеровувалася з Варшави через Стамбул на УРСР.Протягом 1928-1929 рр. чекістська операція з центром у Стамбулі через вдало підставлених осіб - моряків радянських пароплавів ("подорожніх"*), які видавали себе за зв'язкових із петлюрівським підпіллям в Україні, досягла своєї мети. Георгій Агабеков. торкаючись її деталей, писав: "Агентурна мережа у Константинополі була досвідченою і добре поставленою, її організував ще у 1925 році Гольдштейн**. ...Завдяки широко поставленій агентурі до нас потрапляло все листування української організації, представник якої
Loading...

 
 

Цікаве