WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Найманці на службі Київських князів - Реферат

Найманці на службі Київських князів - Реферат

насувається [6. - С. 69]. "Остромировий літопис" постійно дорікає варягам за властиві найманцям буйства, жадібність і боягузтво [21. - С. 81]. Між найманцями і місцевим населенням часом спалахували конфлікти. Характерний приклад, коли під час князювання в Новгороді Ярослава варяги почали "насилля чинити новгородцям і дружинам їхнім", чим викликали повстання. Уночі новгородці напали на Поромонів двір, де жила наймана варязька дружина, і перебили її, скориставшись відсутністю Ярослава. Ярослав повернувся і помстився: побив у себе на дворі вождів новгородської "тисячі" - нарочитих мужів [4. - С 129-130]. Воїнів від сусідніх завойованих народів київські князі найчастіше насильно приєднували до своїх дружин [18. - С. 115]. Північні (новгородські, балтські і "чудські") воїни особливо добре діяли в зимових умовах. Тому вони часто залучалися князями для вирішення своїх військових питань. Зокрема. загони лівів, літів, чуді, прусів, хатгалів залучалися Володимиром Святим як для підкорення радимичів, в'ятичів і жителів півночі, так і для оборони південних кордонів від печенігів.
Часто в ролі найманців київських князів виступали печеніги. У 979 р. до Києва "прийшов печенізький князь Ілдей і бив чолом Ярополку на службу; Ярополк же прийняв його і дав йому гради і волості" [7. - С. 17]. Треба сказати, що печеніги завжди досить легко і швидко переходили від ворогування до союзництва і досить часто виконували для русі роль найманого війська [8. - С. 78]. Арабський історик і географ Ібн Хаукаль навіть писав у кінні X ст. про печенігів, що вони "шип (вістря) русиїв і їх сила" [9. - С. 98]. У поході Русі проти Візантії у 944 р. вони були союзниками руського князя і, очевидно, підкорялися йому, оскільки після закінчення походу він "поведе Печенегам воевати Болгарскую землю" [10. - С. 28]. Цікаво, що наймаючи печенігів для своїх походів, руські князі брали у них заручників, щоб ті у критичний момент не зрадили. Так чинив ще князь Ігор, наймаючи печенігів для походу на Візантію [11. - С. 102-103]. Залучати до себе на службу окремі орди печенігів, щоб вони самі били своїх незамирених братів по племені, з часом стало політикою київських князів. У 988 р. при князі Володимирі "прийшов печенізький князь Метигай і хрестився", а в 991 р. прийняв християнську віру печенізький князь Кучюм "і служив Володимиру від чистого серця" [7. - С. 17]. Використовували руські князі печенігів і в міжусобній боротьбі, не будучи особливо розбірливими у виборі засобів для утворення необхідної для них збройної сили [12. - С. 321]. На 980 рік припадає перше повідомлення про участь печенігів у внутрішніх руських феодальних уособицях. Під час боротьби за київський стіл синів Святослава Володимира і Ярополка радник останнього Варяжко підштовхував князя: "Побіжи до печенігів і приведи воїв". Невдовзі Варяжко сам поїхав до кочівників і підмовив їх битися з Володимиром. "І багато воював з печенігами на Володимира", - засуджуючи перебіжчика, повідомляв літописець [ІЗ. - С. 233]. Поступово переходячи до осідлості, печеніги почали тяжіти до Києва, найматися до нього на службу. Частина печенігів "підкочувала до самих кордонів Русі - на р. Рось і пішла на службу до руських (київських) князів, утворивши прекрасний військовий заслон від половців. Землі Поросся були віддані їм під пасовища" [14. - С. 6З]. У другій половині XI ст. вони перетворюються па васалів Русі, зобов'язуючись оберігати її південні кордони і брати участь у походах київських князів. Осідлих печенігів називали юрками, берендеями, чорними клобуками, тобто шапками або чорними ковпаками. У XI ст. на південних кордонах Русі були поселені значні маси кочівників, вигнаних половцями зі степів - торків, печенігів, берендеїв та ін. Їх називали "чорними клобуками". Вони несли прикордонну службу па величезних просторах між ріками Дніпром та Россю та брали участь у військових походах київських князів [5. - С. 8]. На відміну від Київської області, південна частина Чернігівщини у ХІІ ст. була досить щільно заселена чорними клобуками. Пороські кочівники, і передусім їхні вожді, виявляли значну активність у політичному житті, навіть іноді впливали на вибір того чи іншого претендента на київський стіл. На думку Б. О. Рибакова, за своїм станом чорні клобуки були близькі до служилого дворянства [15. - С.31]. У князя Ізяслава була велика дружба з чорними клобуками, їх він і привів до Києва в 114 р. проти київського князя Ігоря Ольговича [38. - C. І8]. Ізяслав "діяв швидко і рішуче, ... потай, намагаючись обдурити ворога різного роду хитрощами і відводами від справжньої мети свого плану, використовуючи для цього демонстрації у тих пунктах, куди треба було відвернути увагу ворога, і влаштовуючи засідки в зручних для несподіваного нападу пунктах" [38. - С. 23]. Військову міць Ізяслава підсилював його союз з угорським королем, його зятем, і з польськими князями. Не раз, жахаючи руське населення, Ізяслав Мстиславович приводив із собою угорські загони. Але він спокійно заявляв: "Я веду угрів… не на своїх людей, а на тих, хто мені ворог" [5. - С. 143]. Механізм розрахунку з угорцями за їхню участь у міжусобиці російських князів, на жаль, точно не встановлено. Це дає можливість деяким дослідникам вважати загони угорців радше союзниками, ніж найманцями у російських князів. У 1018 р. у князя Святополка, як і в 1033 р., були на службі німецькі найманці. У 1013 р. у київському поході брали участь 300 німецьких, імовірно, саксонських воїнів. Болеслав не був упевнений у силі одних польських загонів. Присутність німецьких лицарів сприяла зміцненню становища Святополка [16. - С. 93]. Пліч-о-пліч воюючи із супротивником, давньоруські воїни і найманці взаємозбагачувались знаннями військової справи, збройної культури, способів побудови бойового порядку, прийомів і способів ведення бою, основ військово-морського і військово-інженерного мистецтва. Дослідників різних часів вражала та швидкість, з якою військові і військово-технічні новинки середньовіччя поширювалися на величезних територіях, у народів і племен, здавалося б, майже нічим не зв'язаних один з одним. Багато в чому цьому сприяв дужерозвинутий вже тоді інститут найманства. Добре відомо, що в майбутньому його дуже широко використовували правителі і воєначальники найрізноманітніших держав і народів. І тому зовсім не випадково у відомій праці Г. Дельбрюка "Історія військового мистецтва" один з перших розділів був присвячений ним найманству як масовому явищу військової справи в середні віки.
Використана література
1 Базилевич К. В. Предисловие // Висковатов А. Краткий исторический обзор морских походов русских и мореходства их вообще до исхода ХVII ст. - М., 1946.
2 Бережинский В. Г. Вооруженные силы Киевской Руси // Народная армия. - 1992. - 22 февраля.
3 Бережинський В. Г. Війни Київської Русі з печенігами // Історичний календар, 1997. - К., 1996.
4 Бережинський В. Г. Війни Київської Русі з печенігами // Український історичний журнал. - 1996. - № 4.
5 Бережинський В. Г. Збройні сили княжої доби // Вартові неба. - 1995. - 10 червня.
6 Брайчевський М. Ю. Дослідження М. В. Ломоносовим історії древньоруської держави // Український історичний журнал. - 1961. - № 6.
7 Брокгауз Ф. А., Эфрон И. А. Энциклопедический словарь. - СПб., 1897. - Т. 20.
8 Военная история. - М., 1984.
9 Воскобойников В. Великий князь Владимир // Воин России. - 1998. - № 6.
10 Іванченко Л. І. Чернігово-Сіверська земля і кочівники в давньоруський час // Друга Чернігівська обласна наукова конференція з історичного краєзнавства (грудень 1988 р.). Тези доповідей. Вип. ІІ. - Чернігів-Ніжин, 1988.
11 Калина Т. М. Сведения Ибн-Хаукаля о походах Руси времен Святослава // Древнейшие государства на территории СССР. - М., 1975.
12 Каргалов В. В. Народ-богатырь. - М., 1971.
13 Котляр Н. Ф. Древняя Русь и Киев в летописных преданиях и легендах. - М., 1986.
Loading...

 
 

Цікаве