WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Військова спецслужба державного центру УНР в екзилі та її керівники (1926-1938 рр.) - Реферат

Військова спецслужба державного центру УНР в екзилі та її керівники (1926-1938 рр.) - Реферат

Справді, контррозвідка екзильних спецслужб мусила працювати у цьому напрямку, виявляти "інтереси" та "зазіхання" іноземних спецслужб і протидіями їм.
Втім, і про це треба відверто сказати, у досліджуваний період спецслужби ДЦ УНР не були і не могли бути самодостатніми через низку об'єктивних та суб'єктивних причин. Це призводило до того, що іноземні розвідки, зокрема Польщі, Румунії, Франції, Японії, які прагнули "вивчити" уенерівську еміграцію з метою подальшого використання її можливостей у сфері розвідувальної діяльності на теренах УСРР, частіше розглядалися екзильними спецслужбами як потенційні партнери, а не противники.
Співпраця уенерівських спецслужб з кожною із згаданих розвідок була різною за характером, змістом та значимістю. Це залежало як від збігу інтересів у здобутті певної інформації щодо СРСР, так і від рівня матеріальної підтримки уенерівських спецслужб іноземцями.
До речі, саме це партнерство спецслужб ДЦ УНР з іноземними розвідками дуже цікавило радянські спецслужби, які у зв'язку з цим не лише пильніше "доглядали" за уенерівцями, а й використовували їхнє середовище як своєрідний плацдарм для проникнення до спецслужб згаданих країн.
Принагідно варто зауважити, що за рівнем співпраці з розвідкою екзильного уряду першість протягом усього досліджуваного періоду утримували спецслужби Польщі. Це стосується і практичної допомоги в організації уенерівських спецслужб, і співпраці в окремих розвідувальних пунктах на кордоні Польщі та УСРР, і використання спільної агентури та ін. Та й, зрештою, фінансування, яке надавала "двуйка" - ІІ-й відділ Генерального штабу військового міністерства Польщі - на окремих ділянках роботи екзильних спецслужб (особливо у розвідці), було вкрай "доречним". Певні аналогії можна віднайти й у структурі спецслужб ДЦ УНР та Польщі. Справами розвідки та контррозвідки займалися в обох урядах саме другі відділи їхніх генеральних штабів. Ця ж "аналогія" спостерігалася ще на самому початку діяльності Державного Центру. Так, у його спеціальному органі - Повстансько-партизанському штабі (ППШ) керівним органом розвідувальної роботи був 2-й відділ.
У досліджуваний період, як, до речі, і в попередні роки діяльності спецслужби екзильного уряду, відповідне відомство Польщі далеко не завжди мало українців за рівноправних партнерів. Контроль вже згадуваної "двуйки" за уенерівських спецслужбами був надто пильним. Іноді поляки вимагали, щоб оперативна робота здійснювалась із дотриманням їх пріоритетів. Це викликало, навіть з урахуванням тогочасних реалій (матеріальна залежність і т. ін.), роздратування з боку провідних діячів Державного Центру і призводило до "оргвисновків" щодо окремих співробітників екзильних спецслужб.
У складних умовах перебування ДЦ УНР в еміграції військова спецслужба у міжвоєнний період посіла належне їй місце в структурі Центру. Вона розпочала свою роботу не на порожньому місці. Їй у спадщину від попередників, що діяли в перші роки існування ДЦ УНР в еміграції, залишилися певний напрацьований досвід і традиції, які були дуже доречними у вкрай важких умовах перебування поза межами рідної землі. Нестандартна - обстановка змушувала уенерівську розвідку та контррозвідку з урахуванням ситуації перманентно змінювати форми і методи роботи.
Міністерство військових справ, у відомстві котрого знаходилася спецслужба, очолював відомий український військовий діяч генерал Володимир Петрович Сальський. Генеральним штабом керували послідовно генерали В. Кущ, П. Шандрук та полковник П. Валійський.
Звертає на себе увагу, що у 1926-1938 рр. військове відомство Державного Центру та його спецслужба, як, до речі, й у 1921 р., відігравали провідну роль порівняно з подібними інституціями МВС. Принаймні про діяльність спецслужб загальнодержавного рівня, яким був у перший рік існування екзильного уряду Департамент політичної інформації МВС, нам дотепер нічого не відомо *.
Спецслужба реформованого військового відомства екзильного уряду у міжвоєнний період діяла в незвичних організаційно-структурних формах. Не існувало окремих підрозділів, які б займалися розвідкою та контррозвідкою. Штат був значно менший, ніж у 1921 р. І це не дивно. Адже весь екзильний уряд був значно скорочений і зведений до вузької колегії, в яку входило не більше десятка осіб. Вони відповідали за ті напрямки діяльності, які можна було з більшою чи меншою ефективністю провадити в умовах еміграції 4.
Діяльністю ІІ секції Генерального штабу протягом року (з кінця 1926 р. по січень 1928 р.) керував полковник Микола Чеботарев**. Потім її очолював (до розформування 1 січня 1936 р.) генерал Всеволод Змієнко. До роботи військової спецслужби пряме відношення мали багато інших уенерівських діячів, здебільшого колишніх вояків Армії УНР - Фартушний, Литвиненко, Барвінський та ін., які працювали не у "централі штабу, а в теренах, на кордонах із СССР"5. Активно сприяли спецслужбам Державного Центру голови та провідні діячі товариств колишніх вояків Армії УНР у Чехословаччині, Румунії, Туреччині та на Балканах.
Переважна більшість співробітників ІІ секції працювала, так би мовити, поза штатом і фінансувалися за розсудом її керівника й військового міністра та спецслужб-партнерів, зацікавлених у їх діяльності, й виключно на оперативні потреби***. Дійти такого висновку дозволили свідчення учасників тих подій та окремі фінансові документи другого відділу Польського Генштабу, який був серед головних "спонсорів" екзильної спецслужби, про що більш докладно йтиметься далі.
Головним завданням ІІ секції, за визначенням Миколи Лівицького, було "утримування нелегальних зв'язків з Україною і її населенням, до чого належала також справа організації таємних невеликих осередків, які мали б у відповідний час розпочати повстанську чи революційну акцію"6. Але це не було самоціллю. Концентровано основні напрямки діяльності ІІ секції, а власне - розвідки і контррозвідки можна сформулювати так:
- здобування інформації про боєздатність, технічне оснащення, розвиток окремих родів військ, тактику дій великих армійських об'єднань;
- з'ясування становища у прикордонні задля успішного перекидання агентів;
- політична пропаганда серед населення УСРР шляхом розповсюдження на її терені відповідної літератури;
- налагодження зв'язків із симпатиками уенерівської спрямованості,підготовка їх до рішучих дій в перспективі;
- обмін політичною інформацією з іноземними спецслужбами;
- допомога Державному Центру у виробленні належної політичної лінії та напрямків ефективних дій як на терені України, так і в еміграції;
- виявлення лояльності кандидатів до еміграційних уенерівських угруповань;
- пошук імовірного компромату на діючих членів громад;
- дискредитаційна, розкладова робота проти політичних опонентів в еміграційному середовищі;
- здійснення пропагандистських заходів серед української еміграції;
- боротьба з агентами ДПУ у власних лавах, виявлення їх у середовищі інших політичних еміграційних угруповань;
- протидія місцевим поліційним апаратам та іншим інституціям країн перебування та ін.
У взаємодії з ІІ секцією працювала ІІІ секція Генерального штабу, займаючись виданням пропагандистської літератури, яку переправляли в Україну позаштатні працівники уенерівських спецслужб. Видавалися відозви, листівки ("летючки"), а також часописи, призначені для розповсюдження в УСРР та серед української еміграції. Пропагандистське відомство очолювали спочатку Іван Базяк, потім Петро Сікора. Обидва ці діячі офіційно не входили до складу спецслужби, але мали до неї пряме відношення. Не даремно у листах провідних діячів уенерівської еміграції, в тому числі й співробітників
Loading...

 
 

Цікаве