WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Війна після війни - ОУН і УПА пiсля 1945 року - Реферат

Війна після війни - ОУН і УПА пiсля 1945 року - Реферат

Тернопільській областях було проведено 14 відкритих судових процесів. З 51 колишнього члена ОУН до страти засудили 24 (там само, спр. 85, арк. 248-249).
28 грудня 1949 року ухвалюється постанова Політбюро ЦК КП(б)У "Про наказ міністра держбезпеки УРСР №312 "Про непритягнення до карної відповідальності учасників залишків розгромлених українських націоналістичних банд у західних областях Української РСР, які добровільно зголосилися до органів радянської влади з повинною". Ми вже відзначали вище, що у зверненнях до населення західних областей України, які приймалися у 1944-1946 років, постійно звучали обіцянки "цілковитого прощення" всіх, хто здасться добровільно. Як і ті звернення, цей наказ також друкувався у всіх газетах, а його зміст обкоми західних областей були зобов'язані довести до місцевого населення (там само, спр. 1317, арк. 19). По суті це був сигнал до амністії і до певної міри він мав успіх.
Незважаючи на зовнішній "гуманізм" такого роду рішень, ставлення режиму до колишніх учасників повстанського руху не було однолінійним. 9 листопада 1956 року Президія Верховної Ради УРСР прийняла указ "Про заборону колишнім керівникам і активним учасникам українського націоналістичного підпілля, які відбули засудження і покарання, повертатись у західні області УРСР". 30 листопада 1956 р. Політбюро ЦК КПУ ухвалює постанову "Про перегляд справ деяких осіб, звільнених з ув'язнення і заслання". Справа в тім, що на 1 грудня 1956 року в західні області України повернулось після звільнення 60 тис. осіб, засуджених за участь у повстанському русі та за інші "контрреволюційні злочини" (там само, спр. 77, арк. 2). Тоді влада вдалася до нових переселень, до так званого оргнабору (тобто людей направляли на роботу переважно у східні області), а також до того, щоб переконати судові органи: "бандерівців" зарано звільнили, а відтак їх слід повернути на місця колишнього ув'язнення (для декого із забороною проживати в Україні). Як засвідчують надруковані у цьому томі документи, по всіх цих лініях було досягнуто успіхів. Отже, минуле нікому не забували і не вибачали. Тих, хто все-таки залишався, ставили на відповідний облік.
Ще наприкінці 40-х років повстанський рух відчув серйозну нестачу зброї, амуніції, харчів. У багатьох місцях після розгрому міської і сільської мережі ОУН зменшився її вплив на вояків УПА, бракувало скоординованості дій. Дехто з учасників українського визвольного руху піддався закликам Уряду УРСР з'явитися з повинною. З 1947 року почалося реформування підпільних структур. Так, 30 травня Роман Шухевич видав інструкцію, яка повністю зрівняла членів ОУН і УПА в підпільній системі. Відтоді ОУН і УПА почали називатися збройним підпіллям. Однак головне командування УПА при цьому не було розформоване. При цьому частина кадрів отримала директиву легалізуватись, проникати у комуністичні структури (Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40-50-х років ХХ століття. - С. 221). Після загибелі 5 березня 1950 року головного командира УПА Романа Шухевича (Т. Чупринки) вона швидко втрачає боєздатність. 24 травня 1954 року МГБ був захоплений наступник Р. Шухевича Василь Кук. І хоча окремі повстанські боївки протримались ще до середини 50-х років, як зазначалося у доповідній записці Відділу адміністративних органів "Про стан роботи органів державної безпеки Української РСР" від 18 вересня 1959 року, вже на початку 1956 року було закінчено "ліквідацію збройних банд і організованого підпілля українських буржуазних націоналістів" (там само, ф. 1, оп. 16, спр. 85, арк. 247-248). Фінал історичної драми був визначений: військова сила, помножена силою репресивних органів, стала вирішальним фактором упокорення населення, ліквідації опору ОУН і УПА окупаційному комуністичному режимові.
Не справдились надії керівництва ОУН і УПА на радяно-американський конфлікт, який дозволив би відродити державність України. Не допомогли і встановлені контакти із спецслужбами США і Великобританії. Це підтверджує історія із Василем Охримовичем (документ, пов'язаний із його загибеллю, вміщено у цьому томі). 19 травня 1951 року він був скинутий з американського літака з метою підпільної роботи в Україні. Був керівником ОУН Карпатського краю. Одержав військову ступінь майора-політвиховника УПА. 6 жовтня 1952 року захоплений і 29 березня 1954 року страчений за вироком Військового трибуналу Київського військового округу. Своєю постановою 29 квітня 1954 року Президія ЦК КПУ санкціонувала опублікування в пресі тексту повідомлення по справі Охримовича "У воєнному трибуналі Київського військового округу" і текст повідомлення, в якому таврувалася його діяльність (там само, спр. 74, арк. 86-88).
Одначе в цьому та інших документах жодного слова не було сказано про те, що загибель В. Охримовича значною мірою пов'язана з тим, що після смерті Сталіна "українську карту" у боротьбі за владу намагався розіграти Лаврентій Берія. Фактично він дав завдання працівникам МГБ, яке увійшло до підвладного йому на той час МВД СРСР, зробити "фотографію" реального становища в західних областях України. 16 травня 1953 року він підготував спеціальну записку про недоліки в роботі колишніх органів МГБ УРСР по боротьбі з націоналістичним підпіллям, в якій йшлося про ситуацію у Західній Україні.
Завдяки цій записці (яку деякі дослідники помилково кваліфікували виключно як провокативну) і подій навколо неї, стають ще більш зрозумілими негативні наслідки жорстокої політики режиму на західних теренах України. 26 травня 1953 року на засіданні Президії ЦК КПРС було ухвалено постанову "Питання західних областей Української РСР". До речі, записку на таку саму тему Л. Берія 8 травня 1953 року підготував і по діяльності органів МГБ Литовської РСР. 28 травня 1953 року Бюро ЦК КПУ ухвалило рішення "Про постанову ЦК КПРС від 26 травня 1953 року "Питання західних областей Української РСР" та доповідну записку тов. Л. П. Берія доПрезидії ЦК КПРС". У цьому томі вміщено також постанову Пленуму ЦК КПУ "Про постанову ЦК КПРС від 26 травня 1953 року "Питання західних областей Української РСР" і доповідну записку тов. Л. П. Берія до Президії ЦК КПРС" від 4 червня 1953 року. Цим рішенням по суті було визнано серйозні масштаби і наслідки брутальних дій режиму на західноукраїнських землях. Зокрема, підкреслювалось, що "боротьбу з націоналістичним підпіллям не можна вести лише шляхом масових репресій і чекістсько-військових операцій, що безглузде застосування репресій викликає лише невдоволення населення..." (там само, ф. 1, оп. 1, спр. 1125, арк. 6).
Ба більше, саме Л. Берія чи не першим у тодішньому керівництві вважав за доцільне виключити з політичного лексикону слово "бандит", яким зазвичай називали учасників повстанського руху. Він говорив, що в Україні немає "ніяких бандитів, а є лише націоналістично налаштована частина населення" (Кентій А. В. Нарис боротьби ОУН і УПА в Україні (1946-1956 рр.). - С. 85-86). За наказом Л. Берія до Москви привезли В. Охримовича, через якого чекісти намагалися війти на націоналістичне підпілля, щоб переконати у недоцільності подальшої боротьби. З цією самою метою до
Loading...

 
 

Цікаве