WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Західноукраїнські землі в 1900-1917 рр. - Реферат

Західноукраїнські землі в 1900-1917 рр. - Реферат


Реферат на тему:
Західноукраїнські землі в 1900-1917 рр.
Австро-Угорщина, як і інші країни, на рубежі ХІХ-ХХ ст. вступила у стадію імперіалізму. У промисловості Східної Галичини, Буковини, Закарпаття панівне становище зайняли монополістичні об'єднання, які постійно зростали. Так, у Галичині в 1903 р. налічувалося 24 акціонерні об'єднання, а в 1912 р. таких об'єднань було вже 30. На Закарпатті наприкінці XIX ст. налічувалося 9 промислових акціонерних товариств з капіталом 4 млн крон. Посилювався процес концентрації виробництва. У 1902-1910 рр. чисельність робітників у Галичині збільшилась на третину, а кількість підприємств зменшилася майже вдвічі. Економіка західноукраїнських земель була багатоукладною, що зумовило наявність різних прошарків робітничого класу. Серед них були "чисті" пролетарі, тобто фабрично-заводські робітники, напівпролетарі, зайняті на будівництві, розробці лісу, земляних роботах, поденники, сезонники, сільськогосподарські робітники.
На Східній Галичині, Буковині та Закарпатті широко розгортається західноукраїнська кооперація, яка сконцентрувала західноукраїнський капітал. Починають організовуватися кредитні українські товариства, що об'єднуються у крайові спілки. Перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях налічувалося 1500 різних кооперативів.
В економіці цих земель важливу роль відігравав іноземний капітал, зокрема австрійський, румунський, польський та молдавський. Частка іноземного капіталу становила близько 30 % загальної кількості акцій банків, що розміщувалися на цих землях.
Галичина, Буковина, Закарпаття залишалися відсталими аграрними провінціями Австро-Угорщини. Так, у 1900 р. близько 95 % українців, що проживали у Східній Галичині, займалися сільським господарством. У сільському господарстві безпрецедентне визискування селян при викупі землі та упорядкуванні справи сервітутів завело західноукраїнське село у безвихідь.
Початок XX ст. характеризується масовими хліборобськими страйками. Найбільшим за розмірами був страйк 1902 р. у Галичині, у якому взяли участь до 200 тис. сільських робітників. Селянство вимагало запровадження загального виборчого права, заборони лихварства, обмеження примусового продажу селянських земель, скасування земельного податку. В аграрних страйках головною була вимога підвищення заробітної плати. Хоча страйки відбувалися стихійно, поміщикам усе ж часто доводилося йти на поступки.
На початку XX ст. почастішали виступи робітничого класу. Це були переважно економічні страйки. Водночас починають звучати й політичні вимоги: за визнання робітничих організацій, за введення загального виборчого права. Окремі страйки набувають загальнодержавного значення. Серед них - страйки будівельників (1902 р.) та нафтовиків Борислава (1904 р.). У 1905-1907 рр. страйковий рух під впливом російської революції досяг кульмінації.
Завоювавши у 1907 р. загальне виборче право на виборах до австрійського парламенту - рейхсрату, трудящі Галичини в 1908-1914 рр. розгорнули боротьбу за загальне виборче право до галицького сейму та органів місцевого самоврядування. Галичина послала до австрійського парламенту понад 20 українців, у тому числі 17 націонал-демократів, трьох радикалів і одного соціал-демократа.
З початку XX ст. у Галичині збільшується кількість українських шкіл: перед війною у 1914 р. налічувалося 6 державних гімназій, 15 приватних і 3000 народних шкіл. У Львівському університеті українці мали сім звичайних кафедр та чотири доцентури. Осередком української науки стало товариство ім. Т. Шевченка, яке об'єднало вчених не тільки Галичини, а й усієї України.
Центральною фігурою Галичини з початку XX ст. став митрополит Галицький Андрей Шептицький (1900-1944 рр.). За його 44-річ-не керівництво греко-католицькою церквою вона стала українською. А. Шептицький був не лише митрополитом - він був душею всього національного та культурного життя Галичини.
Наприкінці XIX - на початку XX ст. у Галичині загострюється боротьба з поляками, що були фактичними володарями у краї. Ця боротьба посилюється у зв'язку із зростанням національної свідомості народних мас Галичини. На початку XX ст. у Галичині визначилися три напрямки політичної думки. Перший був москвофільський, який поволі занепадав, другий - "австрійський ультралоялізм", третій - чітко висловлений студентським вічем у Львові - за створення самостійної української держави. Цей напрямок підтримували газета "Діло", що у XX ст. стала найвпливовішим друкованим органом Галичини, а також "Літературно-науковий вісник", на сторінках якого з блискучими статтями виступав І. Франко.
На початку XX ст. відбулися значні зрушення у політичній історії Галичини. Галицькі діячі розчарувались у реальності "нової ери" - угоди між галичанами й австрійським урядом, бо від неї Галичина дістала тільки одну кафедру при університеті у Львові й кілька шкіл. Посилювалась опозиція до австрійського уряду, який підтримував польську шляхту в боротьбі проти українських прагнень. Ініціатори цієї опозиції створили в 1899 р. Національно-демократичну партію, яка взяла до своїх рук провід національним життям. До цієї партії вступили видатні діячі Галичини - і народовці, і радикали: Ю. Романчук, Кость і Євген Левицькі, М. Грушевський, І. Франко та ін. Виконавчий орган партії - Народний комітет - став осередком, який керував політичним, господарським, соціальним, культурним життям краю. Об'єднуючи різні партії, у тому числі й соціалістичні, Національно-демократична партія не була єдиною, усередині партії намітилась диференціація. Права частина партії зберігала консервативні погляди - це були переважно галицьке духовенство, урядовці; ліва її частина, до якої належали молодші за віком члени, схилялися до соціалізму.
Головну увагу Національно-демократична партія приділяла селянству, прагнувши поліпшити його добробут і поглибити свідомість.
У 1902 р. лідер Радикальної партії Галичини К. Трильовський заснував організацію "Січ", що ставила на меті фізичне виховання молоді й відновлення серед неї лицарського духу Запорозької Січі. Ця ідея стала дуже популярною, і в 10-х роках XX ст. у "Січах" було вже кілька десятків тисяч української молоді. На противагу польським "Стшельцам" українські організації довгий час не могли здобути статусу для організації "Січових стрільців". Не дістали вони й матеріальної підтримки, тому змушені були самостійно дбати про кошти.
Ще однією організацією, яка дбала про фізичне виховання молоді та гімнастичні вправи, були "Соколи".
У XX ст. Буковина залишалася лояльною до Габсбургів. Національне відродження, яке вона переживала наприкінці XIX ст., не виходило за рамки австрійської конституції й обмежувалося питаннями освіти, літератури і господарства. На початку XX ст. зміцнюються зв'язки Буковини з Галичиною та Наддніпрянською Україною. Ці зв'язки підтримували учені та письменники, зокрема С. Смаль-Стоцький, Ю. Федькович - з Буковини, Б. Лепкий, І. Франко - з Галичини, М. Драгоманов, О. Кониський, ЛесяУкраїнка - з Наддніпрянщини.
На Буковині на початку XX ст. діяли три політичні партії. Найпопулярнішою була національно-демократична партія (заснована в 1907 р.). Лідерами її були С. Смаль-Стоцький, М. Василько. Ця партія мала вплив серед більшості населення і була лояльною до австрійської держави; вона прагнула здобути якомога більше на культурній та економічній ниві. Радикальна партія (заснована в 1906 р.) відрізнялася від Національно-демократичної переважно тактикою; лідерами її були Т. Галіп, О. Попович. Ця партія виступала з критикою уряду. Основу її становила молодь: учителі, селяни, згуртовані у "Січах". Соціал-демократична партія (заснована в 1906 р.), лідером якої був О. Безпалко, складалася переважно з робітників. У селянських масах вона не мала успіху, бо їх відштовхували інтернаціональні гасла партії й боротьба проти релігії. Партія соціал-демократів була в опозиції до обох інших
Loading...

 
 

Цікаве