WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Петро Калнишевський - Реферат

Петро Калнишевський - Реферат

послала свій указ не через ігумена, а через особливого по-сланця, як це завжди було в Запорожжі". Що не завадило Петру Калнишу, між іншим, відразу після цього таємно посилати на підмогу гайдамакам загін на чолі з С. Гаркушею, якого кошовий добре знав. Гаркуша згодом подружився з І. Гонтою, став його бойовим побрати-мом, а після віроломного захоплення російськими військами І. Ґонти й М., Залізняка, повернувся на Січ і брав участь у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр., у походах на Очаків і Хаджибей під командуван-ням П. Калнишевського.
І хоча Коліївщина була жорстоко придушена, опір тривав. Вже 1774 р. вельможні магнати польської шляхти (граф Ф. Потоцький, князь Четвертинський, Квяткевич та ін.) звернулися до Калнишевського з про-ханням захистити їх від гайдамацтва запорожців, але намарне.
Звичайно, російський царизм не міг миритися з некерованістю За-порозької Січі, з її демократичними волелюбними звичаями. На її землі тікали від закріпачення селяни, а козаки не видавали втікачів ніколи й нікому. Особливо збільшився приплив переселенців на землі Запорожжя після скасування гетьманського управління на Лівобережній Україні і проведення генерального опису Лівобережжя (1765-1769 рр.) з метою збільшення зборів у царську скарбницю і покріпачення вчора ще вільних господарів у "городах" ("городами" запорожці називали гетьманську Україну, тобто ті десять полків, що утворювали Гетьман-щину).
Запорожці брали активну участь у визвольній війні 1773-1775 рр. під проводом О. Пугачова (Омелька Пугача), котрий перед цим набув, так би мовити, бойового досвіду в повстанні гайдамаків (Коліївщині) 1768 р.: є дані про те, що він сам якийсь час був запорожцем. Ця війна похитнула Російську імперію, перелякала Катерину II, і тісні зв'язки повсталих з Запорозькою Січчю, звичайно, прискорили прийняття рі-шення про знищення цього розсадника бунту й непокори, чи не єдиного острівця свободи в абсолютистській державі необмеженої монархії. Запорозька Січ була потрібна російському царизмові доти, доки імперія воювала з Туреччиною, розширювала свої південні володіння, проби-ваючись до Чорного моря. Тут без козаків обійтися було важко - вони і кордони охороняли, приймаючи на себе перші удари, і в походи на турків та їхніх союзників разом з російськими військами ходили (у XVIII ст. козаки брали участь у чотирьох війнах Росії з Туреччиною), і розвідку вели.
Особливо відзначилися запорожці в останній (для Січі) російсько-турецькій війні 1768-1774 рр., коли всьому війську козацькому низовому за доблесть оголосила подяку цариця Катерина II, а кошового Калнишевського, як уже згадувалося, і військового писаря Глобу 1770 р. нагородили золотими медалями (писаря, щоправда, медаллю без діа-мантів).
Запорозьке козацтво на якийсь час стало "модним" у придворних колах Петербурга. Багато російських вельмож і офіцерів прагнули за-писатися в реєстри Війська Запорозького, уславленого батальними пере-могами. Запорозьким козаком записався майбутній видатний полково-дець Вітчизняної війни 1812 р. М. І. Кутузов, відомий вчений Леонгард Ейлер
4 серпня 1770 р. записався до Кущівського куреня, туди ж 1772 р. записався і фаворит цариці, новоросійський генерал-губернатор Г. По-тьомкін, котрого козаки, за своїм звичаєм, нагородили прізвиськом Грицько Нечоса-через великі буклі його перуки. Підступний, підлий, він став одним з могильників Січі. На лестощі не скупився... "Запев няю вас чистосердечно, що жодного випадку не пропущу, де вбачатиму принести будь-яку бажанням вашим вигоду, на справедливості й міцності засновану,- писав 21 червня 1774 р. новоросійський генерал-губернатор Потьомкін Калнишевському, котрого величав "нерозлучним другом", "милостивим своїм батьком".
Та не мине й року, як Запорозька Січ буде знищена саме стараннями Потьомкіна, котрий 23 квітня 1775 р. виступить на засіданні царського уряду з проектом її ліквідації. Доки розроблявся план цієї каральної операції, цариця Катерина II у своїх листах на Січ "з матірною ніжністю і щедрістю" обіцяла запорожцям золоті гори, присипляючи їхню пильність. А тим часом придворний російський історіограф німець Герард Міллер, за дорученням уряду, розробив так би мовити "теоретичне забезпечення" для цієї ганебної акції, "науково обгрунтував" її необхідність і законність, похапцем сотворивши доповідні записки - "Коротку виписку про малоросійський народ і запорожців" та "Міркування про запорожців". Монархіст і кріпосник, Міллер, будучи виразником офіційних поглядів на запорозьке козацтво як гніздо крамоли, доводив, що Січ "не має права на існування", при її "несамовитому управлінні", "злодійських умислах" є "політичною потворою". Насправді ж усе було простіше й страшніше - після перемоги над Туреччиною, фактичного підкорення Кримського ханства (офіційно ж Крим увійшов до складу Російської імперії 1783 р.), потреба в Запорозькій Січі, на думку цариці, відпала, а існування цього "острівця, свободи" в тилу імперії було надто небезпечним для монархії і суперечило колонізаторській політиці царської Росії.
На початку червня 1775 р. величезне військо під командуванням ге-нерал-поручика П. Текелія рушило в напрямі Запорозької Січі. Вихо-дець із сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер П. А. Текелій був типовим "ландскнехтом". Йому й доручила цариця провести цю операцію. Понад 100 тис. чоловік налічувалося у підпо-рядкованих йому десяти піхотних, тринадцяти донських козацьких, восьми кіннотних регулярних полках, двадцяти гусарських і сімнадцяти пікінерських ескадронах, які п'ятьма колонами з різних боків таємно наближалися до Січі. В ніч на 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 р. царські війська оточили останню Запорозьку Січ-невелике укріплене містечко, де були одна велика церква, 38 великих будівель, так званих "куренів", 500 козацьких, майстерованих і торгових будин-ків. Момент нападу був вибраний вдало-на той час у Січі перебувало лише кількасот душ, решта розбрелася по зимівниках, паланках, про-мислах, дехто подався на "городи" провідати близьких після тривалої кривавої війни. Це не означає, що козаки не могли оборонятися (сили були нерівними).
Про що думав 84-річний кошовий Петро Калниш, дивлячись з валу січової фортеці на царські війська, що заповнили весь прилеглий степ аж до обрію? Згадував усі поневіряння запорожців?
Безперечно одне - він розумів, що будь-який опір навалі царських військ приречений - надто нерівними були сили: сотня москалів наодного запорожця. Безглузде кровопролиття з наступним кривавим ма-совим терором - і годі чекати пощади... Якщо ж здатися добровільно, то залишаються хоча б якісь шанси вижити. А козаки рвалися в бій. Ось як розповідають про це історичні пісні:
Та позволь, позволь, пане кошовий,
Нам на башти стати,
Нам старшому генералу
З плеч голівку зняти...
Та не позволиш з тесаками -
Позволь з кулаками...
Ой крикнув же та Калниш кошовий
На Покровській дзвіниці
Ой, кидайте ж ви, славні запорожці,
І пістолі й рушниці.
Та й не позволю, славні козаченьки,
Вам на башти стати.
Ой не позволю крівцю християнську
Марно проливати.
...Ой, у суботу у полудні
Москва наступала;
А в неділю до

 
 

Цікаве

Загрузка...