WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Національно-визвольний рух на Україні в 40-50-ті роки XX століття: історія та проблеми історичних оцінок - Дипломна робота

Національно-визвольний рух на Україні в 40-50-ті роки XX століття: історія та проблеми історичних оцінок - Дипломна робота

Україні після здобуття нею незалежності у 1991р. Серед таких "УПА" М.Лебедя, серія спогадів Ю.Борця "Чумака" [7, 8].
Окремо слід згадати про серію "Літопис УПА", видання якої було розпочато ще наприкінці 40-х років в Торонто. Зараз це 30 томів різноманітних збірок документів, спогадів, фотографій, покажчиків, які стосуються усіх сфер діяльності ОУН і УПА. Частина з них, починаючи з 1991 року, перевидана в Україні. "Літопис" є універсальним джерелом для дослідників цього періоду і аналіз даних, що містяться у ньому ще попереду.
Таким чином, націоналістичний напрямок історічних досліджень має великі переваги у галузі накопичення матеріалів і створення загальних робіт, проте такими ж великими є і вади переважної більшості дослідників - вузькість та хибність оцінок, недостатня об'єктивність і т.ін.
II.2. АНТИУКРАЇНСЬКА
До неї належать представники перш за все радянської науки, а також значна частина польських, чеських вчених та публіцистів, які мають певні особливості у підходах відповідно до національних розбіжностей. Всередені цієї групи можливий поділ на "антиукраїнство" і "неоантиукраїнство" стосовно Російської Федерації, де й після 1991р. реанімовано ідеологічні засади радянської школи.
Головною рисою цього напрямку в історіографії є формування змісту, засобів наукового дослідження і, зрештою, навіть висновків ненауковими - ідеологічним шляхом. Тобто науковцям заздалегіть "пояснювали" що і як треба писати, в чому маємо яскравий приклад - "Тези у 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954)", підготоварні, відповідно, до 1954 року. В цей час, коли ще тривали військові операції по "зачищенню" Карпат, особливо важливим було довести історичну закономірність єдності двох братніх слов'янських народів (про що дані конкретні вказівки, без жодного фактичного доведення) [72, с.15]. Основною формою втілення цих вказівок в 40-50ті роки були також матеріали пропагандивного змісту, проте основна частина містилася у "прикладному" вигляді в документах судових справ, яких тільки за перший рік безпосередніх сутичок ОУН з радянською системою (1944-1945) було розроблено 19606 [5, с.3]. Незважаючи на це число, радянська історіографія не визнає український рух опору масовим.
У 60-80х роках взагалі на теми, що стосувалися національних проблем, в СРСР було накладено табу, оскільки вважалося, що такі проблеми зовсім не існують. Власне, тому навіть та незначна частка громадян, яка мала хоч якесь уявлення про трагедію українців, мала замість правди спотворений і перекручений набір ідеологічних тверджень, що лунали зі сторінок періодики [39,48, 59…].
"Симптоматичною" з таких робіт є "Українська Повстанча Армія: шлях ганьби і злочинів", автором якої є В.Давиденко. видана вже у 1989 році ця невеличка книжечка містить відомий набір фраз про те що:
" Збройна боротьба на заході України - була бандитизмом і мародерством і не була масовою;
" ОУН - буржуазно-націоналістична агентура Німеччини, яка діє на поталу загарбникам проти свого народу;
" Справжній український народ (читай: зросійщине населення сходу України) не підтримував ОУН/УПА.
Проте "вітри перебудови" вже відчутно і тут і, всупереч першому твердженню, що наведено вище, УПА названо "достатньо мобільним і підготованим у військовому плані формуванням", тобто - визнано організованість і силу цього з'єднання [17, с.24].
Шкода, що ті документи судових справ, про які було згадано раніше, зараз використовуються російською наукою для формування своїх концепцій без жодних змін, і після 1991 року, коли вже, здавалося б, комуністична ідеологія має потрохи зникати, на сторінках професійних видань, не кажучи вже про періодику, з'являються матеріали, від яких відверто тхне "світлим минулим". Проблема полягає у тому, що такі дослідники, як, наприклад, В.Ямпольський (зверніть увагу: професор і кандидат юридичних наук), підходять до радянських документів некритично і дослівно розуміють тексти, написані майстрами з ідеології КДБ. Варто лише навести назви таких публікацій: "Альянс ОУН-СС", "ОУН на службе фашизма", "Как трезубец вплелся в свастику" [25, 30, 85]. Крім непоодиноких випадків неточного перекладу з української мови на російську, які спотворюють розуміння слів, російским авторам бракує певної етичності і вони вважають за можливе використання таких зворотів як "это - уродливейшее явление" і "одурманеные националистическим угаром подручные Петлюры и Бандеры"…[85, с.77]
На цьому тлі дещо краще виглялає інша національна школа - польська, хоча і тут є свої тонкощі. Серед притаманних польським публікаціям рис слід назвати:
" Погляд на Україну як на район Польщі, на який і надалі слід претендувати;
" Потрактування етнічної історії України як частини російської, несвідомої своєї окремішності;
" Стереотип українця - різуна-гайдамака, єдина мета якого - винищення поляків;
" Намагання змалювати українців одвічними колаборантами, на відміну від славетних поляків, що вступили у двобій з Німеччиною у 1939р.;
" Намагання нав'язати братерські почуття українцям, очікуючи від них вибачення і каяття [19, с.15-19].
Найбільш вагомим, з точки зору польських дослідників, питанням в галузі українсько-польських відносин цього періоду є положення та історичне обгрунтування існування української спільноти в землях Лемківщини і Закерзоння, що безпосередньо пов'язане з подіями 1947 року (акція примусового виселення українців-лемків під кодовою назвою "Вісла").
Підсумовуючи сказане про відверто антиукраїнські настрої в історичній науці слід підкреслити, що цінність даної школи полягає у тому, що тільки у порівнянні з нею може бути оцінено діяльність власних українських дослідників. Незважаючи на тенденційність, це завжди є погляд з іншого боку на події, важіль, за допомогою якого визначається "золота середина".
II.3. УКРАЇНСЬКА ДИСИДЕНТСЬКА
В період переосмислення завдань і методів національно-визвольного руху у 60-70ті роки в Україні під проводом дисидентства, проблеми руху під проводом ОУН також знайшли відображення. Цим часом не спостерігається надто енергійного захоплення теорією і практикою збройної боротьби, але політико-ідеологічний стан в Радянському Союзі сам по собі був відмінним каталізатором політичного інакодумства. У більшості воно не набуло форми конкретних робіт, мала форму усних дискусій, звернень, проте проблемадосвіду збройної боротьби вимагала від "шістдесятників" зайняти певну позицію. Ю.Зайцев виділяє дві течії за цим відношенням:
" Група, уособленням і провідним діячем якої був О.Мороз, продовжувала ідеологію Д.Донцова і вважала себе наступницею ОУН в Україні, незважаючи на те, що в самій ОУН в 1940-1943рр. Панували більш радикальні ідеї Ю.Міхновського [57, с.81];
" Група, найяскравішим представником якої є І.Дзюба, обминала взагалі період збройної боротьби ОУН і зверталась до початку 20-х років у своєму прагненні поєднати націонал комунізм з інтегральним націоналізмом і знайти нові шляхи співпраці з радянською владою [26, с.202].
На відміну від цих двох великих напрямків, можна згадати про третю, найрадикальнішу
Loading...

 
 

Цікаве