WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Османська Імперія - Реферат

Османська Імперія - Реферат


Реферат на тему:
Османська Імперія
План
I. Вступ.
II. Крах Сельджуцького султанату в Малій Азії. Виникнення держави турків-османів
III. Середньовічний турецький (османський) етнос
IV. Формування Османської військово-експансіоністської держави. Турецькі завоювання XIV ст.
V. Навала Тимура та її наслідки. Розпад Османської держави
VI. Відбудова Османської держави
VII. Падіння Константинополя. Створення Османської Імперії
VIII. Османська імперія в епоху розквіту
IX. Ослаблення й занепад турецької могутності
X. Висновки.
I. Вступ
Занепад великосельджуцької могутності після смерті Мелік-шаха та Нізама аль-Мука (1092) прискорив розпад єдиного Сельджуцького султанату на цілий ряд незалежних держав, у яких тюрські завойовники залишилися панівним прошарком населення. Одною з таких держав - уламків колишньой великої суннітської імперії став Конійський (Румський) султанат у Центральній Антанолій. Саме на руїнах цієї держави утворився зародок май бутньої Оманської Імперії.
II. Крах Сельджуцького султанату в Малій Азії. Виникнення держави турків-османів.
З 1116 р. столицею автономного сельджуцького султанату Малої Азії стала Конья (звідси походить і назва Кенійського султанату). Територіальне ця тюркська держава охопила переважну частину півострова та частину Вірменського нагір'я.
Протягом XI-XII ст. в Анатолію переселилися від 0,5 до 1,1 млн. тюркських кочовиків, що дало поштовх масованій тюркізації півострова. Але, залишившись скотарями, завойовники знайшли свою, вільну до того екологічну нішу регіону (гірські пасовиська), що гарантувало їм відносно мирне співіснування з підкореними народами: греками (виноградарями й ремісниками), вірменами (торговцями й землеробами), лазами (рибалками й мореплавцями) тощо. Лише з курдами (також тваринниками гір) відносини залишались напруженими, хоч нелегкий синтез відбувався й тут.
Незважаючи на терор нізаритів, хрестоносну агресію, війни з Візантією та ворожими тюркськими ролами Дзиишменідів (які контролювали ігіаніч Анатолії), Кенійський, або Рурський , султанат досить довго залишався могутньою державою регіону. І кати в 1176 р. розпутний візантійський Імператор Мануіл І Комнін (1143-1180) спробував повернути собі контроль над Малою Азією, авантюра скінчилася для греків катастрофою при Міріокефалокі (1176). Заманивши "ромеів" у вузьку ущелину Цивріца, сельджуки з луків розстріляли ворога з двох боків майже впритул. Дно Цивріці було забито трупами, а Конійський султанат став незаперечним хазяїном Анатолії.
Апогею могутності сельджуцький Рум досяг за часів царювання султана Ала ад-діна Кейкубада І (1219-1237). Його влада поширилася на всю Малу Азію й частину Криму (де Сельджукіди окупували багатий порт Сугдею - суч. Судак), та через п'ять років після смерті великого кенійського султана на півострів удерлися могутні монголи, з якими пов'язаний крах Кенійського султанату.
Вирішальна битва сталася навесні 1243 р. біля тори Кьоседак (північний схід Малої Азії). Султан Гіяс ад-дін Кейхосров П (1237-1245) мобілізував колосальну армію (180 тис. вояків), до якої, крім тюрків, влилися тисячі найманців-професіоналів (греків, арабів, "франків", вірмен, курдів), але жах перед "непереможністю монголів" паралізував волю сельджуків до опору, і 30-тисячний експедиційний корпус Бачу-нойона за підтримки кількох грузинських та вірменських князів розтрощив строкате сельджукідське військо. Султанат розпався на півтора десятки дрібних "князівств" (бейліків), володарі яких покірливо визнавали сюзеренітет монгольських Хулагуїдів.
Останньою спробою возз'єднання загально анатолійської тюркської державності стало повстання Джимрі ("Простолюдина"), народне військо якого в 1277 р. здобуло Конью та оголосило свого ватажка султаном, але князі уділів не захотіли жертвувати своїми "суверенітетами": в 1278 р. "бунт" потопили в крові, Джимрі захопили в полон і з живого зідрали шкіру. А коли в 1307 р. останнього представника династії Великих Сельджукідіа Руму (Гіяса ад-діна Месуда III) задушили монголи, Кенійський султанат утратив будь-які сподівання на відродження.
Серед бейліків, на які розпався Кенійський султанат, було декілька відносно великих (Герміян, Караман, Кастамону, Ментеше, Карасі, Сарухан), але зародком нової могутньої імперії став невеликий Османський бейлік, розташований у північно-західній західній кінцівці півострова (столиця м.Сьогют). Його виникнення пов'язують із діяльністю вождя огузького племені кайн Ертогрула (?-1281/88), який, рятуючи своє невелике плем'я (400-500 шатрів) від монгольського геноциду, вивів його в малодоступну для тільного ока Хулагуїдів окраїну Анатолії. Ці землі Ертогрул дістав на правах ікта від одного з сельджуцьких князьків. але поступово, позбувшись обтяжливого сюзеренітету, здобув певну автономію й назвався еміром. Помер Ертогрул у віці не менше за 90 років, а його наступником і спадкоємцем став "пізній син" Осман (1258-1326), від імені якого пішла й назва могутньої у майбутньому імперії, й найменування нового тюркського етносу - турків-османів.
III. Середньовічний турецький (османський) етнос.
Виникнення турецько-османського етносу стало результатом складного синтезу багатьох етноантропологічних субстратів, але початковими, складовими його етногенезу були два основних компоненти: частина огузо-туркменських кочових тюрків (які в антропологічному плані належали до індосередземно-морської гілки великої європеоїдної раси) і місцеві, завойовані сельджуками в Анатолії, народи (європеоїдні греки, вірмени, лази, курди тощо).
Пізніше через Балкани до Малої Азії прибули залишки гузів й печенігів (із степів Південної України), а внаслідок масштабних турецьких завоювань XIV-XVI ст. суттєву роль в етнічній історії турків відіграли українці, росіяни, болгари, серби, чорногорці, албанці, румуни, угри, молдавани, інші поневолені народи, а також певна кількість арабів, коптів, ефіопів і негрів.
З Їхнього синтезу склався строкатий етнічний симбіоз, в якому панівним антропологічним типом став середньоазіатський варіант балкано-кавказької гілки великої європеоїдної раси.
Мовою науки її діловодства в тюрків-мусульман спочатку була арабська або фарсі, але за османських часів неподільно запанувала старотурецька (староосманська) мова, яка, зберігаючи тюркську лексичну основу та відносно просту тюркську граматичну структуру (6 відмінків, 2 числа, З часи й 5 станів тощо), увібрала велику кількість арабо-перських елементів. Писемність базувалася на арабській в'язі.
Основу соціальної структури османів становила базована на загальноісламських канонах патріархальна полігамна родина, в якій жінка мала принижений статус.
Loading...

 
 

Цікаве