WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Постмодернізм та українська історична наука - Реферат

Постмодернізм та українська історична наука - Реферат

постмодерністській філософії історії відбився загальний стан цього напряму, постмодерністські філософи історії (ті, які себе такими називають, або не називають) у цілому не творять окремої філософської системи, а заповнюють певний кошик низкою світоглядних ідей, часто суперечливих. Зміст цього кошика не піддається системати-
зації - трохи через гіперпродукцію ідей, які не встигають класифікувати, а більше - через опір Самих постмодерністів, що виступають проти будь-якої систематизації.
Для того, щоб зробити трохи рельєфнішим спосіб мислення постмодерністів у ділянці історичної науки, хочу навести деякі міркування таких провідних творців постмодерністської філософії історії, як француз Мішель Фуко, американець Гейден Вайт та голландець Франклін Анкерсміт. Основні висновки з їхніх праць такі.
За Фуко: маю на увазі такі його твори, як "Les mots et les choses" ["Слова і речі"], 1966, "L'arclieologie du savoir" ["Археологія знання"], 1969, дискурс (розповідь) історика не є відбиттям реального світу в минулому, а мова, якою він послуговується, не є нейтральним посередником між реальним світом та особою, що його пізнає (це т. зв. непозитивістська теорія історичної наррації). Автор - лише своєрідний манекен, через якого говорять дискурсні формації, а не саме минуле. Фуко відкинув можливість написання безперервної, закінченої історичної праці, бо, згідно з цим, філософом, не існують критерії розвитку, еволюції, прогресу. Тому може існувати "альтернативна" історіографія з різноманітними варіантами інтерпретації подій.
Вайт у низці праць, починаючи від "Metahistory. The historical imagination in XIX-th Century Europe" ["Meтаісторія. Історична уява в Європі XIX сторіччя"], 1973, намагався обґрунтувати свою теорію метаісторії. За його поглядами, кожна історична праця - це структура, нар-ративннй дискурс, утворений зі слів. Зміст цього дискурсу уявний, надуманий, виімаґінований та, одночасно, інспірований. При такому трактуванні твору історика як крайньо релятивного (відносного) та суб'єктивного, поступово зникає значення історичного джерела.
Ось як змальовує Вайт процес історичного пізнання та відтворення минулого. Спершу історик займається примітивною працею: підшукує відомості з джерел та, аналізуючи їх, творить хроніку, на підставі якої виготовляє свою розповідь. Потім наступає вища стадія праці історика: реалізація нарративного дискурсу, тобто тексту. Утворення тексту здійснюється при допомозі фабуляції (літературного взаємопов'язання), аргументації та ідеологізації. Вайта немов переслідує число чотири. Тому в нього є чотири способи фабуляції літературного взаємопов'язання тексту. Історик творить, уважає філософ, або роман, або комедію, або трагедію чи, врешті, сатиру. Послуговується чотирма способами аргументації - форміз-мом, органіцизмом, механіцизмом або контекстуалізмом. Застосовує чотири способи ідеологізації - анархізм, консерватизм, радикалізм, лібералізм. Характерно, що Вайт не визнає таких ідеологій, як націоналізм, комунізм, демократія, тоталітаризм. За Байтом, історик з перелічених на початку чотирьох ідеологій одну або схвалює, або вважає її наявною, але, у кожному випадку, вийти поза межі цих чотирьох ідеологій не може.
Далі є чотири трони (слова або вислови, вжиті в переносному значенні), які застосовують для конфігурації дискурсу (метафора, метонімія, синекдоха та іронія). Про інші тропи, наприклад, про алегорію, гіперболу чи літоту Вайт не згадує. Зрозуміло, якщо виконати всі вказівки цього постмодерністського рецепту, то це взагалі знищує (слід вважати, що це і є мета міркувань Вайта та деяких інших постмодерністів) межу між історіографією та літературою, а історичний твір перетворюється на зви-чайну описову (дескриптивну) прозу.
Далі є ще чотири парадигми історичної інтерпретації. Дві з ділянки фактографічної історії (це ті, які рекомендують постмодерністи: формістична й контекстуальна) та дві з історіософської історії (які постмодерністи відкидають: органістнчна і механістична). Вайт відкидає отже можливість ширшого історичного синтезу тину генеральної історії, макрокосмосу, за якими стоять певні ідеї, наприклад, дух доби, та й відкидає також закони історії, заявляючи, що немає явного причинного зв'язку між т. зв. причинами і наслідками, а тільки, знаючи наслідки, істо-рики починають підшукувати для них причини.
У Анкерсміта - з такими його працями, як "The Really Effect in the Writing of History. The dynamics or Historiographical Typologie" ["Ефект справжності в писанні історії. Динаміка історіографічної типології"], 1989, "History; and Tropology. The Rice and Fall of Metaphor" ["Історія та вчення про тропи. Піднесення й падіння метафори"], 1994 - узагалі зникає поняття історичної правди, бо саме історик творить минуле, що проявляється у вигляді метафори. Історик з аморфних піщинок, на думку Анкерсміта, творить ті чи ті форми наррації.
Наслідком таких масивних заперечень достовірності історичної науки стає підрив сцієнтизму. Історіографію деконструюють (не даючи при цьому альтернативної теорії), мову оголошують неадекватною дійсності, лише її замінником, псевдодійсністю. Якщо "традиційна" історіографія при допомозі наукових доказів доводить, що щось трапи-
лося в минулому, то постмодерністська історіографія веде лише від однієї інтерпретації минулого до іншої, не визначаючи для таких дій жодних наукових критеріїв.
У даній статті не вдається розгорнути повну критику крайньо релятивістичних і неґативістичннх (якщо не нігілістичних) поглядів постмодерністських філософів історії (якщо це справді філософія історії, бо таким чином історія як наука зникає), але варто навести іронічне зауваження Ернста Ґеллнера, що в книжці "Postmodernism, Reason and Religion", 1992, присвячує постмодерністам таку характеристику: "Навіщо витрачати час і мучитися від фізичного дискомфорту при дослідженнях в терені? Віддаватися терпінням, паралічеві пізнання та духовному монологові можна також у кав'ярнях столиць". Уважаючи постмодернізм формою релятивізму, Ґеллнер продовжує: "Релятивізм непотрібний не тому, що веде до морального нігілізму (як це є насправді), бо морального нігілізму важко уникнути також в інших випадках. Релятивізм непотрібній, бо веде до розумового нігілізму, який є фальшивим посуті, а також тому, що фальшиво подає спосіб, яким доходимо до розуміння суспільств і культури".
Постмодернізм II в історичній науці може протягом певного часу намагатися заслонити реальність, але замінити її грою, деконструкцією ніколи не зуміє.
ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ II В СУЧАСНІЙ ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ УКРАЇНИ
Це, насамперед, інтенсивні пошуки філософської теорії для історичної науки, згідно зі звичкою, що все мусить мати свою "філософію": політика, держава, суспільство, наука - отже, й історія; нова "філософія" має замінити марксизм, історичний матеріалізм, при цьому знову цілком забувають, що філософія - не наука, а спосіб конструювання світогляду, і що філософи жодної відповідальності - ані передсуспільством,
Loading...

 
 

Цікаве