WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Постмодернізм та українська історична наука - Реферат

Постмодернізм та українська історична наука - Реферат


Реферат на тему:
Постмодернізм та українська історична наука
План
1. Вступ…………………………………………………………………………….2
2. Початок і еволюція постмодернізму……………………………...…………...2
3. Визначення постмоденнізму та його поширення……………………………..4
4. Постмодерністська філософія історії………………………………...………..5
5. Обставини розвитку постмодернізму II в сучасній історичній науці України……………………………………………………………………….….8
6. Внесок постмодернізму до методології української історичної науки….…10
7. Висновок…………………………………………………………………….....12
ВСТУП
Торкнемося хоча б поверхово таких питань: початок та еволюція постмодернізму, визначення постмодернізму та його поширення, пост-модерністська філософія історії, обставини розвитку постмодернізму II в сучасній історичній науці України, внесок постмодернізму до методології української історичної науки.
При цьому свідомо обмежимо деколи дуже специфічну термінологію та уникнемо цитуванням принаймні двадцяти-тридцяти західних авторів, прихильників і критиків постмодернізму. Все ж таки, наведемо деякі приклади з розумової лабораторії деяких постмодерністів, щоб показати, у який спосіб вони намагаються знецінити, а може, й ліквідувати "традиційні" історичні дослідження.
Перші розмови відомого українського діяча Ярослава Дашкевича на тему нової, як здавалося, інтелектуальної течії датуються другою половиною 80-х років під час неодноразового перебування в Москві. Тоді його співрозмовниками були - нині покійний професор англійських університетів Ернст Ґеллнер, автор дуже критичного трактату "Postmo-dernism, Reason and Religion" ["Постмодернізм, розум і релігія"] (1992), Ґеллнер, якого вже тоді почали пускати до СРСР, та дослідник російського постмодернізму, літературознавець і філософ Михайло Епштейн, автор збірки статей "After the Future: The Paradoxe of Postmodernism and Contemporary Culture" ["Після майбутнього: парадокси постмодернізму та сучасної культури"] (1995), тоді ще persona non grata не лише через звичний державний антисемітизм, але й через близькість до дисидентського руху.
Викладаю, в основному, міркування Ярослава Дашкевича, а також деяких інших українських діячів.
ПОЧАТОК І ЕВОЛЮЦІЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ
Сам термін виник 1917 року (отже, ще під час Першої світової війни, а не після Другої світової, як переважно уважають, визначаючи Жана-Франсуа Ліотара творцем поняття лише 1979 року) і символізував реакцію на мо-дернізм у мистецтві, літературі, науці (якщо під модернізмом розуміти позитивізм та неопозитивізм). Такою найвиразнішою і, зрештою, терористичною реакцією на модернізм став тоталітаризм (ленінізм-сталінізм, фашизм, націонал-соціалізм). Тому, між іншим, дуже дивним виглядає зарахування тоталітаризму до модернізму, що дехто пропагує. Період 30-х років - це час розквіту антимодернізму чи постмодернізму І (як я його назвав). Він кінчається по-різному: у 40-х роках в Італії та Німеччині, лине в 60-х в Росії та ще пізніше - якщо взагалі закінчився - у Китаї, не кажучи вже про Корею й інші диктаторські режими. В Україні, у якій модернізм (у широкому розумінні цього терміна) не мав можливостей розвинутися й дійти до природного завершення, постмодернізм також було насаджено насильницьким способом. Немає жодних перешкод, щоб приєднатися до думки Михайла Епштейна, який датує виникнення постмодернізму в Росії добою сталінізму. Без такого підходу феномен сучасного постмодернізму, зокрема, у Центрально-Східній Європі буде незрозумілим. З досвіду ми знаємо добре, що наукова дискусія з сучасними т. зв. лібералами і т. зв. демократами, пропагандистами ідей "громадянського" (це сфальшований термін - в оригіналі: міщанського) суспільства у нас в Україні, якщо взагалі можлива на сцієнціарному рівні, то це не є вільна дискусія, оскільки неможлива вільна дискусія з фашистом, комуністом, релігійним фанатиком, феміністкою. Це жива спадщина постмодернізму І.
Захід добре розумів постмодерністський характер розвитку культури і науки при тоталітарних режимах. Пропонуючи свою "начинку" для нової фази постмодернізму, що виник і термінологічно оформився в кінці 70-х років (називаю його постмодернізм II) і замовчуючи його незручне генетичне коріння, дав цій світоглядній "начинці" назву лібералізму, демократії. Оголошуючи водночас, що хто не є прихильником такого постмодернізму - відсталий, чужий, навіть ворожий. Відомо з минулого, що, у свою чергу, демократія досить часто перетворювалася на добрий ґрунт для виникнення тоталітаризму.
Поширення постмодернізму II проходило інтенсивними методами: від мистецтва і літератури до філософії, даілі до гуманітарних наук та врешті до політики й економіки (мета: глобалізація економічних і політичних процесів, при яких "хто проти пас" - того усунемо). Зразки - валютне доміно, балканізація Південно-Східної Європи, перетворення Іраку на ракетний полігон. Так що про свободу вибору, якою так хвалиться постмодерністське ліберальне суспільство, говорити важко. Таким є шлях еволюції постмодернізму II.
І якщо тепер починає наростати антипостмодернізм, то він починається не від політики й економіки (від т. зв. демократії й т. зв. неолібералізму), а від мистецтва, літератури, гуманітарних наук, тобто таких ділянок, значен-ня яких у сучасному "постіндустріальному" суспільстві незначне.
А питання, яке щільно в'яжеться з еволюцією постмодернізму II на Заході та ситуацією в аналогічній, але значною мірою, вакуумній сфері в Центрально-Східній Європі - тобто з поєднанням західного постмодернізму II зі східним посткомунізмом, як частковим спадкоємцем первісного тоталітарного антимодернізму - постмодернізму І - дуже часто просто ігнорують. Неслушно, бо це добре пояснює ситуацію на місцях.
Узагальнюючи й уточнюючи вище сказане, можна вважати, що вже на наших очах постмодернізм II перетворюється знову (як свого часу) постмодернізм І з напряму та тенденції на ідеологію, спосіб мислення, досить нетерпимий за своєю сутністю.
Для цього ще раз треба простежити етапи розвитку й інвазії постмодернізму II, починаючи від 60-х років:
1) мистецтво і література з поступовим охопленням усіх їхніх видів;
2) філософія з виникненням нової постмодерністської, спочатку досить аморфної течії, з кристалізацією постмодерністської філософії історії;
3) засоби масової інформації для популяризації теорії та практики постмодернізму II (наприклад, у музиці, театрі, кіно);
4) гуманітарні науки, насамперед літературознавство, історіографія, етнологія;
5) політика й економіка: лібералізація економіки як засіб глобалізації, захоплення світових ринків та політика, однак якраз без лібералізації, а з балканізацією та чеченізацією.
Як ідеологія, постмодернізм II знову шукає для себе прихильників і виконавців, що не дотримуються незалежної думки (отже, насправді, заперечують лібералізацію мислення). Соціальний замовник знаходить для себе послушних виконавців, в основному, платних, рідше -безплатних ентузіастів.
Таке становище на ринку ідеологій усвітовому масштабі
Loading...

 
 

Цікаве