WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Галичина - соціокультурна, історична, політична частка України - Реферат

Галичина - соціокультурна, історична, політична частка України - Реферат

збудована нова ратуша з високою восьмигранною вежею, увінчаною позолоченим залізним левом. Але ця ратуша не збереглась до наших днів - її вежа завалилась у 1826 р. Спорудження будівлі, яка зараз здіймається на площі було завершено у 1835р. за проектом Ю.Маркля, Ф.Третера, А.Вондрашки.
Не дивлячись на свою масивність, ратуша органічно ввійшла в архітектурний ансамбль Львова, а її вежа стала символом міста. Висота вежі 65 м.
У 1852 р. на ній було встановлено годинник. До нього ведуть 400 сходинок. Діаметр циферблата 3 м, довжина великої стрілки 2м 15 см.
Вхід у ратушу стережуть два леви. Вони тримають щити з гербом міста.
В основу герба Львова покладена печатка галицьких князів. На гербі - міські ворота з вежами, які свідчать про оборонну могутність Львова, грати воріт підняті - це говорить про гостинність городян, а від непроханих гостей вхід у місто стереже лев.
Сьогодні Львів є скарбницею національних ідей та культури, це економічний, освітній та культурний центр Заходу України. У ньому багато музеїв, картинних галерей, театральних та музичних труп. Величний Львівський театр опери та балету має надзвичайно насичений сезон.
У Львові розташовані 12 закладів вищої освіти, він має справедливо заслужену репутацію міста з високим рівнем освіти. Саме тут знаходиться один з найстаріших у Центральній Європі та перший заснований в Україні університет.
Проте Львів славиться не лише як культурний та освітній центр, він є також центром розвинутого підприємництва.
Подібно до історії окремих міст, селищ і навіть цілих народів оперний театр у Львові має кілька дат народження, відстань між якими вимірюється століттями. За 225 років, коли й було зроблено найперші кроки створеного у тодішній столиці королівства Галичини і Лодомерії постійно діючого "цісарсько-королівського привілейованого театру", змінювалися приміщення, у яких працювала трупа, спрямованість репертуару і сам характер діяльності, зміни торкалися і національного обличчя театру. Спочатку був він австро-німецьким, наслідував у всьому велику імперську столицю і європейський центр культури - Відень. У репертуарі панували німецькомовні драми, призначені для привілейованого прошарку населення - державних службовців, австрійської аристократії. Для більш демократичної різнонаціональної аудиторії, що складалася з українців, поляків, євреїв, вірмен, ставили музичні вистави. Серед останніх спочатку перевага віддавалася німецьким зінгшпілям, тобто п'єсам, у яких музика чергувалася з розмовними сценами. Однак поступово театр з драматично-музичного перетворився на музичний. Оперні вистави стали визначати репертуар, бо більш відповідали строкатому складу населення міста.
Львів у всьому, в тому числі у музично-театральному житті, прагнув бути схожим на маленький Відень. Львів'яни мали змогу знайомитися з популярними у Європі оперними творами, з балетами і пантомімами, слухати гастрольні виступи відомих співаків. Театр мав постійний склад солістів і хористів, свій оркестр, яким керували досвідчені диригенти. Оркестр відігравав важливу роль у розвої музичного життя міста, крім участі у виставах давав самостійні концерти. Австрійський театр у Львові здійснював офіційну політику онімечення. Це викликало подвійне ставлення до його діяльності і врешті-решт привело до остаточного падіння. Однак він припинив своє існування лише після більш ніж сторічної історії, сповненої різноманітних подій, злетів і криз, зміни антрепренерів, від хисту і смаків яких залежало все: формування трупи, запрошення солістів та диригентів, вибір репертуару.
Попри те, що австрійська сцена допомогла столиці королівства Галичини ствердити себе як європейське місто з розвинутим культурним середовищем, польське і українське населення Львова прагнуло мати свій театр. З кінця ХVIII століття тут розпочинає свою діяльність один з фундаторів польської театральної культури Войцех Богуславський. Австрійська і польська антрепризи довгий час існують не лише у суперництві, але й у певній взаємодії. Богуславському вдалося залучити до співпраці відомого композитора і диригента, німця за походженням Юзефа Ельснера, майбутнього вчителя Фредеріка Шопена. Ельснер приїхав до Львова у 1792 році, на початку своєї кар'єри, куди його запросили на посаду капельмейстера німецького театру. На німецькі тексти були написані і його перші опери. Згодом він виконує замовлення Богуславського і пише твори для польської сцени.
Польська опера стверджується у Львові як культурний осередок, що виконує важливі національно-патріотичні функції. Твори виконуються тут польською мовою, друкуються польські переклади лібрето найбільш популярних опер загальноєвропейського репертуару. Значне місце у афіші посідають твори польських композиторів. Польська оперна трупа зі Львова з успіхом гастролює у Кракові, Перемишлі та інших містах. Тут разом працюють артисти як польського, так і українського походження. Звичайно, говорити про цілковиту гармонію національних стосунків не доводиться. Українське населення Галичини зазнавало утисків і не мало змоги вільно розвивати власну культуру. Однак існування у спільному просторі диктувало свої вимоги і накладало відбиток на процес формування української культури у регіоні, що складав зону етнічного пограниччя.
Історія Галичини
Почати екскурс "вглиб століть Галичини" важко не через її марґінальність, а, як це не парадоксально, через її "центровість". Річ у тім, що ґенеза слов'ян і досі залишається предметом дискусії. Є чимало теорій про слов'янську "прабатьківщину", але більшість із них розташовує Прикарпаття більш-менш у середині цього простору. Навіть найвідмінніша від інших "паннонійська теорія" розташовує Галичину поруч із цим праслов'янським ареалом. Приблизно у V-VI століттях слов'яни починають активно мігрувати на схід і північ аж до Фінської затоки і витоків Волги, на захід - до гирла Ельби, на південь - до Адріатики й Егейського моря. Парадокс полягає у тому, що відомі нам слов'янські державності стали формуватися саме на периферії цієї слов'янської діаспори, і, коли вони стали набирати потужности, їхні кордони стали межувати, і Прикарпаття опинилося між ними, тому його історію ми можемо розглядати лише з "їх" точки зору - цим, напевне, і можна пояснити дискретність, різнорівневість, а часто незрозумілість напрямків досліджень сучасних культурологів щодо Галичини.
Впродовж XIV-XVI ст. населення українських земель вважало себе "руським" ("руссю", "русинами"), а самий термін "Русь", остаточно втративши своє первинне, вузьке значення, виступав як назва всього східнослов'янського ареалу. Втім, складні політичні та етнокультурні процеси окресленого періоду не могли не позначитись на цілісності цього поняття, в межах якого стали виділяти "Малу", "Велику", "Червону", "Білу" й "Чорну" Русь.
"Малоросійська" традиція є найдавнішою на теренах України. Її започаткували галицько-волинські князі, ініціювавши створення власної митрополії в межахколишньої загальноруської (близько 1303 р.). цей феномен був
Loading...

 
 

Цікаве