WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Буковина - історичний огляд - Реферат

Буковина - історичний огляд - Реферат

господарства.
Період Київської Русі завершив процес формування єдиної етнічної спільності східних слов'ян, що здобула назву давньоруської. Зовнішнім оформленням її етнокультурного та політичного єднання стало виникнення держави - Київської Русі, її населення було поліетнічним і етнографічне складним за структурою: адже воно включало не тільки різноетнічні вкраплення в цілому та іншоетнічні субстрати у складі слов'янського населення (зокрема балтські, іранські, романські, угро-фінські тощо), а й територіально-племінні компоненти.
Починаючи з XI ст. головним компонентом етнічності населення Руси-України стають етнотериторіальні утворення - історично-етнографічні регіони та їхні складові: етнічні та етнографічні землі. Кожне з територіальних утворень складалося за своєрідних умов та у різні періоди, від XI до XVIII ст. Про перші з таких утворень згадували ще давньоруські літописи, відокремлюючи із загальної спільності Рустію, Галицьку землю, Надбужжя, Холмщину (Забужжя), Підляшшя (Підлісся), Перемишлянщину, Надросся, Переяславщину, Київщину, Надпоріжжя, Підкарпатську Русь. Згодом, з XII-XIII ст., історичні документи фіксують й інші землі та міжземельні утворення: Червону Русь, Покуття, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полісся, а у пізніші часи, з XIV-XVI ст. - Запоріжжя, Бессарабію, Північне Причорномор'я, Берестейщину, а відтак, у XVII-XVIII ст. - Донщину, Гетьманщину, Задунайську Січ, Слобожанщину, Новоросію, Таврію, Кубанщину.
Процес формування регіональної етнічності поділяється на три основних етапи. Перший охоплює VI-X ст. і пов'язаний із етноплемінними утвореннями, що виявилося, зокрема, у їх самоназвах. Останні свідчать про усвідомлення людьми їхньої причетності до окремих племен, племінних союзів або субетнічних утворень у складі окремих племен. Адже населення ранньосередньовічного періоду називало себе полянами, деревлянами, сіверянами, дулібами, волинянами, бужанами, уличами, тиверцями, білими хорватами, русами. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду стає етнонім "русь (русичи, руські люди)".
Другий етап відбувається у XI-XIV ст. з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Вона являла собою територіально-політичне утворення, що на першому етапі залишалося залежним від центральної київської влади, а в міру здобуття "княжого столу" набувала більшої самостійності й навіть незалежності. Однією з перших і головних таких земель стала Київщина, що зароджувалася на етнічному грунті Русі, а відтак і Галичина, Чернігівщина, Сіверщина, частково Переяславщина, Підкарпатська Русь, Холмщина, Перемишлянщина, Берестейщина, Підляшшя, Волинь, Поділля, Надбужжя.
Здобуття окремими територіальними утвореннями статусу землі фіксувалося офіційними документами - грамотами, що означало їх відносну самостійність. Тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення землі, спричинившись до поступової трансформації землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Про етнокультурну своєрідність етнічної землі писав відомий етнограф XIX ст. Микола Симашкевич: "Мешканці, що її населяли, вважалися нібито окремою нацією і тому мали свої особливі закони та звичаї, свої, так би мовити, національні права й переваги, своїх особливих правителей, котрі титулувалися князями, господарями та дідичами землі".
Самостійність земель була відносною, оскільки Київ регулював у них політичне управління, нерідко з цією метою змінюючи в них правителів. Щодо економічних зв'язків, то вони ніколи не обмежувалися кордонами землі, а виходили далеко за межі не тільки свого краю, а й Київської Русі. Показовими в цьому плані є "торжища" на київському Подолі, відкриті археологами, що являли собою колонії для купців як всіх східнослов'янських земель, так і земель скандинавських, візантійських, германських тощо.
Поширення міжземельних економічних зв'язків позитивно позначалося на формуванні схожих етнокультурних рис населення Руси-України, незважаючи на досить усталену локальну, власне земляцьку своєрідність етнічності. Головним проявом етнокультурної інтеграції було поширення спільного етноніма - русичі та етнополітоніма - Русь (Київська Русь). Отже, структура етнічності другого етапу, хоч і мала розмаїту варіативність, відзначалася й багатьма спільними ознаками.
Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслюється на третьому етапі - XV-XIX ст. - у зв'язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами: Угорщиною, Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Румунією, Росією, Чехо-Словаччиною, а згодом, у XVI-XVIII ст., - колонізацією українцями "вільних", "слободних" земель Південного Сходу та Сходу.
Колонізація окремих українських земель іншими державами і народами територіальне розмежувала людність України, стримуючи процес її етнокультурної консолідації і формуючи водночас регіональність культури. Адже будь-яка держава, що заволоділа частиною України, відзначалася своєрідністю і політичного устрою, і соціально-економічного розвитку, і національного складу, і релігії. Все це разом сприяло локалізації етнокультурної спільності мешканців України, етнічність яких урізноманітнювалася й внаслідок міграції в Україну населення з країн-колонізаторів: угорців, поляків, румунів, євреїв, росіян та ін.
Прослідковується така закономірність формування історично-етнографічних регіонів під дією усіх зазначених чинників: чим міцнішими виявлялися етноізоляційні бар'єри, чим тривалішими вони були, тим розмаїтішою була етнічна структура населення, і чим більше несхожою виявлялася культура, привнесена на український грунт, тим виразнішою ставала етнічність регіону, вирізняючись із загальноукраїнської етнічності. Етнічність регіонів набувала крайових ознак, причому зазвичай в структурі всіх їхніх характеристик: у формуванні крайових самоназв, регіональної самосвідомості, зональних форм традиційно-побутової культури, мовних діалектів та антропологічних груп.
Колонізація українських земель відбувалася без врахування кордонів колишніх земель, міжземельних об'єднань або етноплемінних союзів, хоча поодинокі винятки й були. По суті, не змінилися етнокультурні кордони Підкарпатської Русі, захопленої Угорщиною; Буковини, що колонізувалася у різні часи різними країнами. Інші колонізовані частини України не відповідали колишнім територіальним одиницям. Таким чином створювався інший образ й інші кордони нового територіального об'єднання, в межах якого давалися взнаки й давні, часом навіть архаїчні кордони: чи тодавніх земель, чи то стародавніх племінних утворень.
Отже, історично склалося так, що на території України формувалася складна система різноманітних історично-етнографічних та етнокультурних регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних східнослов'янських племен, інші - союзів племен, треті - земель, четверті - кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п'яті - межі новоосвоєних українським населенням земель.
Певне значення для етнорегіональної розмаїтості мала також географічна своєрідність країни, її великі природні області: рівнинна, гірська, поліська, в межах яких історично розселялися різні племінні утворення. Навіть якщо їхні мешканці мали відмінну первинну культурну основу, тривало проживаючи в однакових природних умовах, згодом набували схожих
Loading...

 
 

Цікаве