WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Від склавинів до української нації - Реферат

Від склавинів до української нації - Реферат

етнічні спільноти розпочинали самостійне життя. Зрозуміло, що вони успадкували багато культурних надбань колишньої метрополії, надовго зберігаючи до неї певний пієтет. Творячи власні держави за взірцем держави-метрополії, новонароджені етноси нерідко переймали навіть її назву. Римське право та державність були підґрунтям державотворення середньовічних народів, багато з яких постали безпосередньо на руїнах Римської імперії. Ностальгія за нею жила в Європі протягом усього середньовіччя, виливаючись у періодичні спроби відновлення Священної Римської імперії, що формально проіснувала аж до 1806 p.Румуни навіть власний етнонім та назву своєї держави запозичили у римлян. Відповідно, державність східнослов'янських народів (а також литовців) у пізньому середньовіччі творилася за взірцем імперії Київська Русь. На цьому історичному тлі стає зрозумілим запозичення росіянами як самоназви, так і назви своєї національної держави - імперія Русь, творцями якої була корінна людність Південної Русі-України (Рис. 17). Все це не дає підстави вважати етноси, що зародилися в тілі імперії, ні головними творцями культурних надбань метрополії, ні прямими спадкоємцями історії імперського oцентру. Адже метрополія - то батьківщина окремого етносу, який і був будівничим відповідної імперії. Тому іспанці, португальці, французи, румуни мають власну національну історію і культуру, які починаються з післяримських часів. Історія і культура Стародавнього Риму були витвором перш за все латинян. Найближчими нащадками останніх є сучасні італійці. Однак слід пам'-ятати, що італійський народ формувався у V- VII ст.ст. за умов змішування латинян з варварами - вандалами, лангобардами, готами, гуннами та ін. Тому більшість вчених вважає італійців хоч і близько спорідненими з латинянами, але окремим етносом. Враховуючи сказане, зазначимо, що права Москви на історичну та культурну спадщину княжого Києва не більші і не менші, ніж права Мадріда, Ліссабона, Парижа та Бухареста на історію та культуру латинського Риму. Як романські народи успадкували певні надбання римської культури, так і білоруси та росіяни увібрали у свій етновизначальний комплекс певні елементи культури княжого Києва. Однак, як перші не були безпосередніми творцями латинської культури Риму, так і другі мають опосередковане відношення до творення культури Київської Русі. Адже переважна більшість елементів останньої постала в межах Південної Русі, нехай і під зовнішнім впливом культури Візантії. До того ж сталося це значною мірою ще до появи білорусів та росіян на історичній арені Східної Європи. З київської метрополії руська культура поширювалась на північ нерідко разом з переселенцями з Південної Русі, формуючи прабілоруський, праросійський, псково-новгородський субетноси. На їхніх землях виникали вторинні центри культуротворення імперії, які функціонували за зразками київської культурної метрополії, їхні культурні надбання є органічною частиною культур відповідних східнослов"янських народів. У Римській імперії канонічна культура Риму теж була взірцем для провінцій. Але це не значить, що мешканці останніх творили цю культуру нарівні з римськими митцями, літераторами, філософами. Цікаво, що багато зразків класичного латинського мистецтва збереглося саме в провінціях, а не в Римі з його бурхливою історією. І це не стало підґрунтям для претензій відповідних регіонів на культурну спадщину Стародавнього Риму. Разом з тим збереженість билин, ікон та літературних пам'яток київського походження на лісовій Півночі Східної Європи чомусь вперто наводиться, як неспростовний доказ переважного права мешканців Архангельщини чи Підмосков'я на культурну спадщину княжого Києва. Дивно і непереконливо звучить поширене навіть у науковій літературі твердження, що київська культура була рівною мірою твором усіх схід'нослов"янських племен, від Тьмуторокані на півдні до Білого моря на півночі, від Карпат на заході до Верхньої Волги на сході. Тобто, в творенні канонічних зразків києворуської архітектури (Десятинна церква, Софія Київська), літописання ("Повість минулих років"), літератури ("Повчання дітям" Володимира Мономаха, "Слово о полку Ігоревім") тощо Х-ХІІ ст.ст. київська метрополія нібито відіграла не більшу роль, ніж слов'янські колоністи, що на той час щойно з'явилися в глухих лісах Півночі Східної Європи. Абсурдність цього твердження виступає ще більш рельєфно, якщо врахувати той .факт, що ні в кого не викликає сумніву, що переважна більшість згаданих шедеврів творилася безпосередньо в Києві, або в інших містах Південної Русі. У канонічних зразках давньоруської літератури фігурують історичні та культурні діячі, а також прості мешканці саме руського Півдня. Та й як мешканці Верхнього Подніпров'я та Поволжя могли нарівні з людністю княжого Києва творити його культурні цінності, якщо культурно-економічний розвиток Південної Русі в Х-ХІІ ст.ст. був на порядок вищий, ніж на лісовій Півночі імперії, слов'янська колонізація якої на той час лише розпочиналася? Нагадаємо, що росіяни з'явилися на історичній арені у другій половині XII ст., тобто після створення південними русичами більшості канонічних творів руського мистецтва. Класичним прикладом абсурдних претензій на культурну спадщину України-Русі є проголошення "Слова о полку Ігоревім" найдавнішим твором "давньоросійської літератури". І це незважаючи на те, що події твору відбуваються більш як за півтисячі кілометрів на південь від російських етнічних земель, на прабатьківщині українців. Без сумніву, українськими є не тільки місце дії, а й історичні реалії, лексика, художні образи, літературна форма твору (Белинский, 1900, Півторак, 1993, с.170-176). Абсурдність твердження стає ще більш очевидною, коли згадати, що саме під час антиполовецького походу південних русичів на чолі з князем Ігорем Володимиро-Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, ні здійснити військовий похід на половців, ні оспівувати його суздальці не могли, а значить, проголошувати "Слово" твором праросіян немає підстав. Немає сумніву, що головним творцем киеворуської культури Х-ХІІ ст.ст. була перш за все людність Південної Русі. Звідси канонічні зразки культури княжого Києва поширювалися і на північну периферію імперії, впливаючи на розвиток прабілорусів, праросіян, новгородців. Ще менше підстав вважати державу Київська Русь та її історію першим етапом російської держави та історії. Адже, на думку класика російської історичної науки В.Ключевського, "великорос вперше виступив на історичну арену в особі Андрія Боголюбського", - тобто в другій половині XII ст., або за 300 років після виникнення держави Київська Русь. Це все одно, що вважати першим етапом румунської чи французької історії історію Стародавнього Риму, а першою державою американців Англійське королівство X-XV ст.ст. Отже, державотворчим етносом ранньосередньовічної імперії Київська Русь були мешканці Південної Русі. Протяглість історичного розвитку від неї
Loading...

 
 

Цікаве