WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Від склавинів до української нації - Реферат

Від склавинів до української нації - Реферат

змієголові браслети, численні шийні гривни) (Седов, 1982, с.151-157). Однак етновизначальними для жіночих поховань радимичів є семипроменеві скроневі кільця (Рис.13,4). Дреговичі в VIII-XIIIст.ст. мешкали в болотистому межиріччі Дніпра, Прип'яті та Верхнього Німану. Відповідно етнонім походить від слова драговина. Дослідники одностайно стверджують про формування літописних дреговичів внаслідок переселення деревлян та волинян на північ. Про це свідчить поширення поховального обряду та типових для останніх перстеневих скроневих кілець і на північ від Прип'яті, на землі дреговичів. Не випадково слов'янська гідронімія Прип'ят-ського лівобережжя повторює назви водоймищ Південного Українського Полісся (Случ, Дубровка, Гривка, Тростя-нець, Став тощо), а сучасні говори Білоруського Полісся тісно споріднені з волинськими та житомирськими (Півторак, 1993, с.81-83). Разом з тим, культура дреговичів відрізнялася від культури волинян та деревлян, особливо у північній частині племінної території. Значною мірою ця своєрідність пояснюється впливом місцевої балтської людності на слов'янських прибульців з півдня. На північних землях дреговичів поряд з типово слов'янськими речами знайдено багато прикрас балтського походження: підковоподібні застібки, змієголові браслети, спіральні персні, зірчасті пряжки тощо. Етновизначальними для дреговичів є скроневі кільця з зернистими намистинами (Рис.13,3). Про інтенсивне змішування слов'ян з балтами свідчить антропологічний тип дреговичів. На відміну від давнього і сучасного населення Північно-Західної України,' вони належали до валдайського антропологічного типу, який вважається балтським (Седов, 1982, с. 113-119). Саме до нього належала переважна більшість давніх та сучасних балтів, а також білорусів. Заселення деревлянами та волинянами Білоруського Полісся відбувалося поступово. У VII ст. пам'ятки празької культури з'явилися на березі Прип'яті, де пізніше постав племінний центр дреговичів Турів, а також Пінськ. У VIII-IX ст.ст. слов'янські переселенці з Прип'яті просунулись ще далі на північ, у середовище балтських племен Верхнього Німану. Основний потік слов'янських колоністів на північ у VIII-IX ст.ст. проходив з Південного Полісся, через землі дреговичів по Дніпру та Березині, на Верхню Двіну (Седов, 1982, с.116). Волиняни також просувалися вниз по Західному Бугу на Берестейщину (Рис. 15). Кривичі мешкали в IX-XIII ст.ст. у Верхів'ях Дніпра, Західної Двіни та Волги (Рис. 15). О.О.Спицин висловив припущення про західне походження кривичів та їхніх північних сусідів - ільменських словен. Послідовником цих поглядів є В.В.Сєдов, який, однак, відзначав, що ніяких археологічних слідів просування слов'ян з Вісли на Псковщину поки що не виявлено (Седов, 1982, с.58). Більш аргументована точка зору переважної більшості дослідників, які вважають, що кривичі походять від переселенців-слов'ян з Подніпров'я. Численні археологічні факти свідчать про слов'янську колонізацію Верхнього Дніпра та Західної Двіни у другій половині І тис. н.е. мігрантами із Середнього Подніпров'я та Волині. Крім переконливих археологічних матеріалів, на користь так званого дніпровського шляху просування слов'ян на лісову північ свідчать дані антропонімії. Білоруський дослідник М.Я.Грінблат, (1968, с.98-101) звернув увагу, що численні білоруські прізвища на -енка (Анціпенка, Лукашенка тощо) мають безліч паралелей в українській антропонімії. Український суфікс -енк, на думку О.Б.Ткаченка (1958), є дуже давнім, властивим спільнослов'янській мові VI-VII ст.ст. Як зазначалося, останньою говорили у цей час склавини Північно-Західної України, які фактично були пращурами українців. Архаїчний український суфікс -енк здавна був попгирений у Середньому Подніпров'ї: Київщина, Чернігівщина, Черкащина, Кіровоградщина, Полтавщина. На Волині та у Прикарпатті більше прізвищ на -ук та -юк. Відповідно поширені аналогічні пріззвища і на теренах Білорусі. Якщо на заході, в Побужжі, багато прізвищ на -юк, то па Верхньому Дніпрі та на Західній Двіні, в районі Полоцька, здавна і в великій кількості поширені наймення з древнім суфіксом -енко. Зона таких прізвищ йде й далі на північний схід, за межі Білорусі, на Смоленщину і навіть на Псковщину. Однак під пізнішим російським впливом такі слова стали закінчуватися не на -ко, а на -ков. Появу цієї антропонімії на Верхньому Дніпрі та на Західній Двіні М.Я.Грінблат (1968, с.100) переконливо пояснює міграцією її носіїв з місць їх споконвічного проживання в Українському Подніпров'ї, по Дніпру на північ, ще у кінці І тис. н.е. У той же час на північ, вздовж Західного Бугу, рухалася людність іншого праукраїнського племені - волинян, що зумовило поширення в Західній Білорусі вже згадуваних прізвищ на -чук (-юк). Численні наукові дані переконливо свідчать про потужну міграцію праукраїнських племен - дулібів, волинян, деревлян, полян - протягом VI-Х ст.ст. на північ, у Білоруське Полісся. Тому в Південній Білорусії донині відчуваються сильні, впливи традиційної української культури та мови (Півторак, 1993, с.81-83). Зрозуміло, чому значна частина етнографів та лінгвістів вважає Берестейщину, південь Пінського та Мозирського Полісся давніми етнічними землями українців. Наслідком постійного просування волинян долиною Західного Бугу стало поширення українських говорів по всій Берестейщині аж до Біловіжжя та Гродненщини. Відомий московський фахівець з археології Полісся Ю.В.Кухаренко вважав межею між українцями та білорусами річки Ясельду та Прип'ять (Гринблат, 1968, с.84). Аналогічний напрямок розселення праукраїнців з Волині та Середнього Подніпров'я підтверджують дані антропології літописних східнослов'янських племен. Відомий російський антрополог Т.Алексеєва (1973) відзначила поширення деяких особливостей антропології праукраїнських племен на прабілорусів та праросіян лісової півночі Східної Європи. Маються на увазі певні сходження в антропології дреговичів, полоцьких кривичів, радимичів та ільменських словен з деревлянами та волинянами, а смоленських кривичів та в'ятичів - з полянами та сіверянами. Ця антропрологічна картина стає зрозумілою, якщо згадати загальну схему слов'янської колонізації півночі Східної Європи (.Рис. 15). Формування кривичів, очевидно, відбувалося у VIII- IX ст.ст. на грунті балто-слов'янської людності, що лишила на Верхньому Дніпрі та Двіні пам'ятки типу Колочин та Тушемля-Банцеровщина в умовах потужного допливу нових слов'янських переселенців з Прип'ятьського Полісся та Середнього Подніпров'я. На формування західної гілки кривичів (полочан) суттєво вплинули дреговичі, що просувалися з півдня (Гринблат, 1968, с.117). Визначальною 'ознакою курганів кривичів є срібні скроневі кільця браслетоподібної форми (Рис. 13,6). Однак у похованнях знайдено і речі балтського типу, що свідчить про значну роль балтів у генезі кривичів (Седов, 1982, с.164). Полоцьк та Смоленськ виникли як племінні центри кривичів. Із XI ст. кривичі фігурують у літописах
Loading...

 
 

Цікаве