WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Переяславська рада - вибір України (пошукова робота) - Реферат

Переяславська рада - вибір України (пошукова робота) - Реферат

оголошення Москвою у кінці травня 1656 року війни Швеції, в якій Чигирин вбачав союзницею, викликали глибоке занепокоєння у Б. Хмельницького. У своїх листах до царя Б. Хмельницький намагався його переконати в його помилковості даного курсу: "изволь же, твое царское величество, яко православный государь и царь, их хитрости выразуметь, какая неправда ляцкая перед Богом и перед тобою, великим государем, вашим царским величеством показуется" [16, с.503].
Гетьман підозрював, що майбутнє замирення Росії й Польщі, якщо воно станеться, відбудеться за рахунок інтересів української держави [17, с. 183].
Хмельницький протягом 1654 - 1657 рр. рішуче проводить курс на визволення та об'єднання в Соборній Українській державі всіх етнічно українських земель. Ратифікаційні акти царського уряду, якими обмежувалися прерогативи гетьманського правління не було оприлюднено в Україні й у своїй діяльності українське керівництво ігнорувало нав'язані в екстремальних умовах обмеженнях. Зокрема, посилаючись на непевні умови воєнного часу, гетьман заперечує проти московських кланів опису та стягнення для царської скарбниці податків з українського населення, а також відрядження до "знатних" міст царських воєвод. Залишаючи не реалізовані також обмеження у сфері зовнішньополітичної діяльності [19, с. 52].
Політичні наслідки віленського інциденту для стосунків Війська Запорозького з Російським царством в історичній літературі знайшли неоднозначну безпеку. Так, польський дослідник Я. Кочмарчик стверджує, що Богдан спокійно сприйняв інформацію про події у Вільно, оскільки понад рік чекав нагоду, щоб розірвати невигідний для козаччини договір з царем і тепер її отримав. Близькою за змістом є точку зору американського історика Д. Вернадського, котрий вважає, що переговори завершилися лише тимчасовим перемир'ям, яке не завдавало шкоди Україні, а тому з часом гетьман заспокоївся хоча підозра в нього залишилася - "медовий місяць царської вірності закінчився" [19, с. 53].
Насправді відомості, що надходили з Вільно, мали великий резонанс в Україні. Брак достовірної інформації, що виник з вини московського керівництва породжував чимало чуток і свідомих інсинуацій про зміст переговорного процесу та наміри царського уряду, які викликали як занепокоєння та обурення української громадськості. В першій половині жовтня в Чигирині відбувалося старшинські наради, на яких бурхливо дебатуються питання про зовнішньополітичну орієнтацію української держави в нових умовах. Загроза залишитися на одинці в боротьбі з Польщею, ігнорувалося Москвою в плані приєднання західного регіону до козацької держави змушує гетьманський уряд скоригувати зовнішньополітичний курс, поклавши в його основу принцип надання пріоритетів союзом з вороже настроєними до Речі Посполитої державами.
У контексті нового курсу в жовтні 1656 року Хмельницький підписує договір про дружбу з Трансільванією, а в другій половині січня наступного року поновлюється українсько-шведський діалог [4, с. 1307].
Слід наголосити також, що віленські домовленості Москви повністю ігноруються Чигирином. Яскравим прикладом цього є гетьманський універсал від 10 січня 1657 року про направлення козацького війська на допомогу Трансільванії в її боротьбі з Польщею, що суперечило польсько-російським домовленостям про припинення бойових дій. Крім того, різким дисонансом з ними стало продовження переговорів зі шведською стороною, вироблення попередніх домовленостей щодо підписання договору про дружбу із союзником швецького короля - Бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом-Вільгельмом (червень 1657 рік) [16, с. 597].
Водночас, оцінюючи стан українсько-російських відносин в 1656 - 1657рр. не можна погодитись із категоричними судженнями В. Липинського проте, що після Вільно міліарний союз Москвою втрачав для Війська Запорізького будь-який сенс.
Більше того, при реалізації гетьманської програми державного будівництва протекція московського монарха відтепер була не менш зайвою, але й небезпечною та шкідливою, а тому з цього часу пріоритетом гетьманської політики стає завдання захисту України від агресивних планів і дій Москви [20, с. 40].
Характеризуючи відносини двох держав не слід гіперболізувати глибину розриву між ним. Хмельницький, будучи політиком-реалістом, усвідомлював небезпеку демонсації союзу з царем, котрий, за словами гетьмана, в умовах ворожого оточення "... оказался весьма полезным...". Зважаючи на геополітичні інтереси України, розрив спілки з Москвою був не лише передчасним, але й міг мати для української державності фатальні наслідки. Саме тому налагодження контактів зі Швецією, Трансільванією та Бранденбургом українське керівництво розглядає не як передумову розриву з Москвою, а як доповнення до спілки з царем. Більше того, гетьман докладає зусиль для російсько-швецького примирення плекаючи далекоглядні плани фундації укарїнсько-шведсько-російського альянсу анти польського спрямування. Шведський посол Лільєкрон, який прибув в Україну з метою розторгнення україно-російського союзу, на основі аналізу суспільних настроїв та планів її керівництва дійшов висновку, що немає ніяких можливостей виконати покладене на нього завдання [19, с. 53].
Разом з тим, розвиток національної свідомості в суспільстві, змушення державної конструкції Війська Запорозького породжувати у Хмельницького плани ліквідації коституційованихПереясловсько-московським договорам 1654 року обмежень українського суверенітету, приведення юридичного аспекту спілки у відповідність із фактичним станом речей. Тому підчас переговорів з московським послом Ф. Бутуріном 10 червня 1657 року Богдан у відповідь на претензії Москви стосовно надходження українських коштів до царської казни та запровадження інституту воєвод в українських містах робить категоричну заяву: "... судье де Самойлу и полковнику Тетере он, гетьман, не приказывал и мысли у него небыло, чтоб царское величество в больших городах, в Чернигове, в Переяслове, в Нежине, велие быти своего царского величества воеводам, а доходы бы, збирая, отдавать царского величества воеводам" [19, с. 54]. Аналогічним були відповіді гетьмана і на інші претензії московської сторони.
Певні події щодо здобуття Українською державою повного суверенітету поклав Богдан на елекцію на гетьманство сина Юрія. Опосередкованим свідченням цього є інформація волинського каштеляно С. Белевського, який у квітні вів переговори у Чигирині.
Зокрема, він повідомляв у Варшаву, що у ході розмови гетьман заявив: "... Нехай король Й.М. дасть гетьманську булаву війська Запорозького на нашому синову: тоді мій син, отримавши її, так як цареві не присягав то зараз... пішле на поміч військо скільки буде потрібно" [4, с. 1364].
Таким чином, протягом усієї Визвольної війни стосунки з Москвою були одним із пріоритетних напрямів зовнішньополітичної діяльності гетьмана Богдана Хмельницького.
Разом з тим, політичний курс гетьманства уряду щодо Росії під впливом розмаху визвольної боротьби, еволюції державної ідеї, зміни політичної ситуації в регіоні тощо, зазнав істотних трансформацій. Укладення Переяславсько-Московського договору 1654 року стало значним успіхом української дипломатії, який дав їй можливість продовжити діяльність у формі державотворення. У наступні роки Хмельницький проводить широку політику щодо Москви, прагнучи зберегти мілітарний союз із царем, наповнити його новим змістом і водночас доповнити домовленостям з іншими державами, зацікавленими у створені анти польської коаліції.
Loading...

 
 

Цікаве