WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Церква, Нація і Війна: становище Української Греко-Католицької Церкви в період Другої світової війни - Дипломна робота

Церква, Нація і Війна: становище Української Греко-Католицької Церкви в період Другої світової війни - Дипломна робота

143].
Незважаючи на свою відносно помірковану політику щодо релігії, Москва все ж розпочала в 1939-1941 pp. тотальну ліквідацію УГКЦ з допомогою Російської Православної Церкви. На це вказують, зокрема, такі факти, як прилучення православного Крем'янецького повіту (з православним єпископом у Крем'янці та ПочаївськоюЛаврою) до Тернопільської області в 1939 році, шантажування органами НКВС отця Г. Костельника з метою очолити антиватиканський рух [15, с. 106]. Красномовними в цьому випадку є і заходи Московської Патріархії в 1940-1941 pp. щодо висвячення на галицького єпископа москвофіла Пантелеймона Рудика, завданням якого було перетягнути греко-католиків на православ'я [27. с. 882].
Таким чином, внаслідок галасливого "визволення" радянською владою Західної України більшовики розпочали кампанію проти Церкви, проти священства і проти релігії взагалі. Однак за цих неповних два роки успіхи їхньої пропаганди були мінімальними. Комуністичний рух у Галичині завжди був досить слабким і більшість населення й тепер поставилося до комунізму вороже. Не допомагали арешти, терор, вивози на Сибір - Церква існувала далі і, після ліквідації всіх інших організацій, громадських, наукових і політичних, вона залишилися єдиним осередком незалежного українського життя. Це більшовики знали добре, але приступом брати Церкву ще не зважувалися. Авторитет А. Шептицького був такий великий, що застосувавши проти нього брутальну силу ці "визволителі" могли цим викликати масові заворушення. А цього більшовики не прагнули, тому і залишили церкву з релятивному спокої.
РОЗДІЛ ІІІ. ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В ПЕРІОД НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ УКРАЇНИ (1941-1944 РР.)
У червні 1941 року розпочалася війна Радянського Союзу з Німеччиною і вже на протязі кількох місяців не лише західноукраїнські земля, а й ціла Україна опинилася під німецькою окупацією. Захоплення гітлерівськими загарбниками України супроводжувалося насадженням на її території жорсткого окупаційного режиму, який передбачав перетворення українських земель в німецьку колонію. У адміністративному відношенні Україну розділили на кілька частин. Управління захопленими територіями гітлерівці здійснювали при допомозі силових методів та терору. Це привело до того, що на території України було закатовано кілька мільйонів чоловік мирного населення та військовополонених. Значна кількість українського населення була вивезена на роботи до Німеччини. Однак, таких відверто жорстоких рис гітлерівське панування набуло дещо згодом. У перші місяці свого перебування в Україні німці, щоб успішно завершити "блискавичну війну", намагалися забезпечити собі підтримку місцевого населення. В той час нацистська пропаганда твердила, що основною метою приходу німецької армії є визволення України від більшовизму. З метою поширення цієї ідеї серед населення велась досить активна агітаційна робота [19, с. 10].
Окупація України німецькими військами змінила також і релігійну ситуацію. О. Лисенко твердить, що гітлерівці вважали за потрібне врахувати настрої віруючого населення [37, с. 75]. Можна припустити, що напередодні війни німецькі спецслужби ретельно вивчали релігійну ситуацію на Україні. Маючи свідчення про невдоволення віруючого населення політикою радянської влади щодо УГКЦ, окупанти вирішили зіграти на почуттях людей, позбавлених права задовольняти свої релігійні потреби. Це повною мірою співпадало з вказівками Гітлера, який говорив, що на початку окупації нацисти не повинні виказувати своїх дійсних намірів, а всіма засобами підкреслювати, що вони несуть свободу [66, с. 513].
Отже, під впливом вдало розгорнутої нацистської пропаганди, значна частина духовенства повірила, що з приходом окупантів виникли умови для вільного розвитку церков.
Всі евентуальні надії на полегшення, розрахунки на західну цивілізацію швидко розвіялися і український народ почав у тих важких умовах війни і масового терору організовувати власні сили для оборони перед двома апокаліптичними звірами, перед німцями і більшовиками [70, с. 312].
Провід ОУН, скориставшись сприятливими обставинами проголосив ЗО червня 1941 року у Львові відновлення Української держави. Митрополит А. Шептицький, вітаючи цю подію 1 липня звернувся до вірних із пастирським листом, який було прочитано по всіх церквах митрополії: "Український нарід мусить у цій історичній хвилині показати, що має досить почуття, авторитету і життєвої сили, щоб заслужити на таке положення серед народів Європи, в якім міг би розвинути усі Богом дані сили. Карністю, солідарністю, совісним сповненням обов'язків докажіть, що ви дозріли до державного життя. Від уряду очікуємо мудрого, справедливого проводу та заряджень, що узагальнили би потреби і добро всіх замешкаючих наш край громадян без огляду на це, до якого віросповідання, народности і суспільної верстви належить" [68, с. 137]. Митрополит був обраний почесним протектором і президентом Національної ради, котру німецька окупаційна влада невдовзі розігнала, а членів уряду на чолі з Ярославом Стецьком арештувала і відправила до концтабору Заксенхаузен [41, с. 78].
Всупереч твердженням радянської історіографії й офіційної пропаганди комуністичного режиму УГКЦ ніколи не була колаборантом, тим більше союзником нацизму. Проголошені подяки німецькій армії за визволення від більшовицького режиму були зумовлені припиненням масових репресій, депортацій органами НКВС перед втечею. Населення краю зустріло проголошення незалежності України ЗО червня з великим ентузіазмом і новими надіями. Ці почуття відбиває послання митрополита до духовенства і віруючих від 5 липня 1941 року, у якому він висловлював сподівання, що "на підвалинах солідарності й усильної праці всіх українців повстане соборна Україна не тільки як велике слово і ідея, а я живий, життєздатний, здоровий, могутній, державний організм, побудований жертвою життя одних, а муравельною працею, залізними зусиллями і трудами других" [48, с. 48].
Німецькі окупанти не збиралися надавати українському населенню повної релігійної свободи. За діяльністю церков було встановлено суворий контроль. Здійснення його було покладено на спеціальні підрозділи СД та поліції [19, с. 15]. Але завдяки гнучкій дипломатії і невтомній праці свято горського престолу, УНКЦ набирала сили, вносила свої корективи в національно-культурне життя.
Отже, спочатку, коли гітлерівці планували завоювання Кавказу, Азії та інших територій, вони вважали за потрібне забезпечити мирне і дружне ставлення до себе українського населення. З таких міркувань вони спочатку не виказували своїх дійсних планів щодо України, а намагалися всіма засобами викликати прихильність місцевого населення. Одним з таких засобів ідеологічного впливу на населення, на думку окупантів, могла стати УГКЦ. Більш точно політику гітлерівців на початку окупації характеризував нарком НКВС УРСР Сергієчко. У доповідній на ім'я Хрущова він писав: "На початку свого панування німці приглядалися до
Loading...

 
 

Цікаве