WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Церква, Нація і Війна: становище Української Греко-Католицької Церкви в період Другої світової війни - Дипломна робота

Церква, Нація і Війна: становище Української Греко-Католицької Церкви в період Другої світової війни - Дипломна робота

Тіссерана 22 листопада 1941 року в папи Пія XII, останнім було підтримано призначення митрополитом нових екзархів. Вищезгадані екзархи були затвердженні як Апостольські екзархи (Апостольські адміністратори) для віруючих східного обряду та на територіях СРСР. Поряд з циммитрополит А. Шептицький отримав завдання бути делегатом Апостольського престолу для екзархів, якому вони повинні були звітувати про найважливіші події свого екзархату й очікувати від нього розпоряджень загального характеру [43, с. 23].
Натомість митрополит повинен був завжди інформувати Апостольський престол про події в екзархатах. Зауважимо, що папа Пій XII, підтвердивши всі юридичні акти митрополита Андрея щодо створення екзархатів і призначення екзархів визнав юрисдикцію галицького митрополита не лише на території України, але й у Білорусі, Росії та Сибіру.
Необхідно відмітити, що акція митрополита щодо створення нових екзархатів рішуче негативно розцінювалась радянськими дослідниками, котрі звинуватили архієрея в експансіоністських претензіях [47, с. 148]. Подібна ж практика мала місце і в інших конфесіях, у тому числі і в Російській православній церкві, проте осудили лише голову УГКЦ.
Як зауважує дослідник П. Яроцький "Шептицький, призначивши екзархів, мав свою думку щодо перспектив греко-католицької церкви в умовах нової влади, що встановлювалась у вересні 1939 р. в Галичині. Митрополитові, напевне, вже тоді було відомо, що "перехідний стан буде тривати недовго", і ситуація зміниться на краще, більш сприятливе для здійснення відомого заповіту папи римського Урбана XVIII (1623 - 1644), "О мої дорогі, русини, надіюсь через вас цілий Схід навернути". Можливо, митрополит сподівався на здійснення "унійної акції на Сході", яка в цілому мала б оздоровити й динамізувати греко-католицьку церкву" [62, с. 53].
Таким чином, за надзвичайно складних обставин УГКЦ не тільки збереглася, але й поширювалася на великій території Сходу. Щоб прийти до церковної єдності слов'янського Сходу, насамперед українського, російського та білоруського народів, митрополит започаткував очищення церкви від латинських обрядів, готував місіонерів для апостольської праці у східних регіонах.
Працюючи за різних політичних режимів (Австро-Угорщини, Польщі. Радянського Союзу), А. Шептицький ішов на розумні компроміси, не відступаючи, проте, від головної мети. Помітивши те, що більшовики, зважаючи на його авторитет, не збираються його арештовувати, митрополит у лютому 1940 року заповідає скликати Архієпархіальний Собор. Скликання подібного собору в чолі чи не найбільшого посилення терору - не лише демонстрація сили УГКЦ, але свого роду подвиг [З2, с. 43].
1 квітня 1940 року опубліковано послання митрополита "Про безбожництво", де в дуже різкій формі було засуджено атеїзм - офіційну ідеологію більшовицької системи. Як реакція - 11 квітня .1940 р. у маковському журналі "Безбожник", № 11 появляється стаття, спрямована проти митрополита [49, с. 112].
Незважаючи на це, Собор розпочав свою роботу 19 квітня і тривав до 12 вересня 1940 р. В ньому взяли участь 80 священиків, всі наявні єпископи. Собор видав 31 декрет і велику кількість правил, які мають теоцентричний характер, тобто Бог найвища мета й осередок всього того, про що може іти мова в християнстві [3, с. 206]. Було також обговорено методи діяльності УГКЦ в умовах більшовицької окупації. Про людські потреби і труднощі, про наказ духовенству не покидати парафії згадано лише двома цитатами з Євангелії: "Шукайте передусім царства Божого" і "Даром прийняли, даром давайте" [3, с. 206].
В час цього першого Львівського Собору митрополит Андрій наголошував, що стримування священників є совісним і ревним виконанням всіх обов'язків як у парафії, так і в деканаті. Ще раз було підкреслено аполітичну позицію церкви, в зв'язку з цим Собор проголосив загальну засаду - "здержуватися спасіння в повній любові до свого народу і всіх ближніх" [32, с. 43].
Як вже зазначалося, митрополита дуже турбувала доля української молоді. "Військовою службою особливо наражена вона на небезпеку, - писав митрополит Андрей, - а небезпека, в якій находиться наша молодь, болюче відбивається на нас усіх. В теперішніх часах війни молодь від наймолодших літ життя наражена на найбільшу небезпеку, яка лише може впасти на чоловіка. В світлі християнської віри найбільшою небезпекою є втрата віри, через що людська душа відчужується цілком від Христа і Бога. Небезпека, в якій находиться наша молодь, є крайньою небезпекою для цілого нашого народу. Тому ми всі мусимо безнастанними молитвами благати Бога, щоб відвернув від нашої молоді ту велику і грізну небезпеку " [3, с. 207].
В завершальній промові Собору митрополит згадав і про важкі військові умови, в яких він відбувався. Адже під час діяльності Собору було заарештовано 14 безпосередніх його учасників.
"А до того потрясаючі та в найвищому ступені болючі відомості, -сказав митрополит, - то треба вважати це незвичайною ласкою Всевишнього, що ми довершили того важного для життя Єпархії і для нашої праці для народу діла..." [З, с. 68]. Акти, декрети та правила Львівського Архієпархіального Собору 1940 року було підготовлено до друку окремою книгою, але не видано через нестачу паперу в тогочасних умовах. В "Правилах" ішлося про католицьку віру, про прагнення до об'єднання церков, про умови успішної праці священиків у парафіях.
В 1941 році відбувся другий Архієпархіальний Собор, найважливіші декрети і правила якого було надруковані у "Львівських Архієпархіальних Відомостях". На ньому обговорювалися такі питання як вшановування святих, іконографія, догматичні основи моралі, послух Церкві, церковні обряди [2, с. 130].
В червні 1941 року внаслідок приходу німецької влади релігійна ситуація змінилася. Митрополит А. Шептицький так підсумував перший період перебування УГКЦ за часів радянської влади: "Більшовицька займанщина, що тривала майже два роки спричинила повну руїну нашого й обездоленого народу. Число жертв, що їх вивезено, ув'язнено чи вбито, дуже велике. Тільки у моїй (Львівській) архієпархії їхнє число доходило до 200 000. В моїй єпархії було вбито або померло у в'язниці 12 священиків, а в Перемишлянській - близько 20. Крім того, з моєї єпархії вивезено в Сибір 33 священики. Навіть прості селяни, яких не могли вивезти чи ув'язнити, сильно потерпіли внаслідок примусових робіт, конфіскації майна, надмірних податків та постійного контролю поліції, що на кожному кроці, де тільки могла, знищувалася з безборонного народу. В кількох випадках цілі села були переселені з одного місця на інше. Та за всі ці переслідування і жертви Бог вигородив наш народ небувалим відновленням релігійного життя. Тепер церкви ісповідальниці завжди переповнені, та навіть між молоддю розбудилося завзяття боронити й зберігати свою віру. Так ото з цього тяжкого допусту ми вийшли душевно очищені і підкріплені у святій вірі. І за це все нехай буде дяка Господові" [47, с.

 
 

Цікаве

Загрузка...