WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Церква, Нація і Війна: становище Української Греко-Католицької Церкви в період Другої світової війни - Дипломна робота

Церква, Нація і Війна: становище Української Греко-Католицької Церкви в період Другої світової війни - Дипломна робота

закликали зупинити кровопролиття в західних областях. Станіславський єпископ Г. Комишин, наприклад, у липні та листопаді 1944 року звернувся із посланнями, в яких засуджував братовбивство [47, с. 152]. 7 вересня митрополит А. Шептицький публічно виступив на архієпископському соборі, зазначивши, що "становище селян в даний час стає нестерпним через погрози різних банд та організацій, ради яких поповнюються за рахунок людей, котрі ухиляються від військовихповинностей і взагалі небажаючих служити в жодній армії. Проте серед них є й такі люди, які не підкоряються Законам Божим, не прислуховуються до голосу церкви і вважають себе людьми, покликаними виконувати каральні функції за позірні, а, можливо, й незначні злочини..." [47, с. 153]. Митрополит, таким чином, засуджував будь-яке насильство над українським населенням.
А. Шептицький з поверненням радянської влади почав висувати перед нею різноманітні вимоги, зокрема, прохання звільнити від призову до Червоної армії студентів духовної семінарії [34, с. 6].
Незважаючи на свою відносно помірковану політику щодо УГКЦ, радянська влада розпочала звичними для неї підступними методами репресії проти даної Церкви. Так, одразу ж після звільнення Львова від гітлерівців, радянське керівництво прийняло таємну ухвалу про закриття митрополичої друкарні "Студіон", що вже було вчинено з подібними закладами в 193 9-1940-х роках. Перед керівництвом греко-католицької церви постало питання про збереження цієї власності, бо, як писав А. Шептицький у листі від 4 вересня 1944 року на ім'я Голови Над наркому УСРС і секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова, "було злишним доказувати, Що в нинішніх часах така установа публічного права і на цілий край поширена, як наша Церква, для своєї праці серед вірних не може обійтися без помочі друкарні" [55, с. 40]. Однак, влада в Києві відмовчувалась, оскільки секретар Львівського обкому партії Іван Грушецький та голова облвиконкому Микола Козирєв наполягали не тільки на вилученні друкарні в уніатів, а й навіть в обмеженні їхньої добродійної діяльності, яка полягала в утримуванні народної лікарні [55, с. 17].
В листі на ім'я М. Хрущова від 23 серпня 1944 року керівники Львівської області М. Козирєв та І. Грушецький висловилися проти вимог А. Шептицького щодо залишення каплиці для сповідування хворих при лікарні, організованій греко-католиками ще до 1939 року, і носити медичним сестрам цього закладу одяг монахинь. "Ми вважаємо, - заявляли вони, - що в радянській лікарні має бути радянський порядок". Зважаючи на свої високі посади, вказані керівники чинили стосовно церкви, керуючись власними партійними інтересами [47, с. 154].
Таким незначними, на перший погляд, акціями радянський уряд розпочав довгоочікуваний для себе процес ліквідації УГКЦ.
Намічати загальні плани наступу на греко-католицьку церкву як складову частину боротьби проти Ватикану в Москві розпочали після того, я домовилися із союзниками по антигітлерівській коаліції в Тегерані в 1943 році щодо концепції майбутнього устрою післявоєнної Європи. Радянський Союз робив максимум можливого, щоб зменшити вплив католицького Риму на нових радянських громадян і населення країн Східної Європи [23, с. 71]. Розробляти конкретні заходи щодо ліквідації УГКЦ, підпорядкованої не Московському православ'ю, а Римському престолу, Москва почала вже тоді, коли територія України була звільнена від німецьких військ [55, с. 16]. Ще в листопаді 1943 року митрополит Андрей передбачив, що Церкву очікують важкі часи, попри ті, які вони пережили за остійні чотири роки. "Кінчимо, - сказав митрополит 11 листопада 1943 року, - цей Архієпархіальний Собор в таку поважну хвилину нашої історії, що маємо багато причин побоюватися такої катастрофи, якої наш народ ніколи ще не переживав, ані в найлютіших часах татарських наїздів, ані в часах руїни, ані в часах, що наступили після полтавського погрому. Видається, що з великими кроками зближаємось до такої катастрофи. А ніхто з нас не знає, що робити, щоб її затримати!.. Зовнішня буря, що шаліє над Наддніпрянською Україною, зближається до нас. В ній пропадає там, може, більша в ліпша частина українського народу, - гине, фізично пропадає" [З, с. 238]. А. Шептицький вже тоді розумів, яка доля очікує його Церкву з поверненням радянської влади.
Греко-католицька церква, спираючись на радянське законодавство, намагалася відокремитися від держави і самостійно вирішувати внутрішні питання. Це не задовольняло радянське керівництво. Намагаючись контролювати релігійні конфесії ним було створено 14 вересня 1943 року Раду у справах Російської православної Церкви, а 18 травня 1944 року -Раду у справах релігійних культів. Основними функціями цих органів було вирішення через Інститут уповноважених з питань реєстрації церковних громад відкриття нових парафій, розгляд конфліктних ситуацій [34, с. 8]. Тобто був створений орган нагляду і поліційного контролю з боку держави. Уже в липні 1944 року, після вступу радянських військ у Львів уповноважений радянської адміністрації запропонував греко-католицькій церкві направити свою делегацію до Москви з метою отримання підтвердження на продовження її діяльності. Для нормалізації відносин з державою митрополит вирішив вислати делегацію. А. Шептицький розумів, що М. Хрущов як керівник УРСР нічого не вирішує без згоди Кремля.
Керівник УГКЦ планував відправити до Москви отців Гавріїла Котельника, Івана Котіва та Германа Гудзинського. 16 жовтня 1944 року А. Шептицький звернувся з листом до голови Львівського облвиконкому М. Козирєва з проханням сприяти поїздці делегації до Москви і Києва, "щоб обговорити біжучі церковні справи галицької митрополії" [55, с. 41]. Останній, зрозуміло, звернувся з цим листом до обкому партії. А вже його перший секретар І. Грушецький Негайно передав зміст листа митрополита телефоном Микиті Хрущову [55, с. 17].
В той же час митрополит А. Шептицький звернувся з листом до віруючих з проханням зібрати гроші для поранених і хворих солдатів [20, с. 72].
Делегація, однак, не встигла виїхати до Москви в зв'язку із значним погіршенням здоров'я митрополита.
1 листопада 1944 року А. Шептицький помер. Він очолював греко-католицьку церкву на протязі 43 років. Його діяльність для України мала непересічне значення. Він активно підтримував ідею державності і намагався її здійснити [58, с. 10]. За його керівництво греко-католицька церква в Галичині остаточно стала справді українською національною церквою.
12 листопада главою УГКЦ став Й. Сліпий. Без сумніву, кращого кандидата на митрополита, важко було собі уявити. Як зазначає Ю. Федорів: "Митрополит Сліпий за весь час давнішої своєї діяльності церковної і громадської, показався людиною такого великого формату, такого сильного характеру і вміння, що лише він один міг прийняти керму Церкви в такі грізні часи. Надії він не обманув. Він створив одну з найсвітліших сторінок нашої церковної історії. За період своєї діяльності як ректор єдиної в світі
Loading...

 
 

Цікаве