WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Церква, Нація і Війна: становище Української Греко-Католицької Церкви в період Другої світової війни - Дипломна робота

Церква, Нація і Війна: становище Української Греко-Католицької Церкви в період Другої світової війни - Дипломна робота

обставин, вивчали церковну ініціативу, з яких би кіл вона не виходила, підтримували, але обережно спрямовували у вигідному для себе руслі" [19, с. 17].
Помірковані стосунки між УГКЦ і окупаційною владою переросли у протистояння восени 1941 року, коли Берлін відверто виявив загарбницькі наміри відносно України і розгорнув на її окупованих землях терор проти національнихсил, зокрема ОУН. У грудні 1941 року німецька канцелярія видала спеціальну інструкцію про погодження з українським населенням, її п'ятий пункт стосувався церкви. У ньому вказувалося, що діяльність церков на території України не забороняється до тих пір, доки вони не займаються політичною діяльністю [18, с. 65].
Незважаючи на це, А. Шептицький у грудні 1941 року у пастирському посланні "Як будувати Рідну Хату", сконфіскованому німецькою окупаційною владою засудив тоталітарну політичну систему, монопартійне державне управління. Усвідомлюючи недосконалість будь-якої форми влади, Шептицький висловлювався за "природне право народу встановити собі форму влади, вибрати поміж різними формами -монархічною, олігархічною чи демократичною - зберігаючи собі ту участь у провідній частині, яку може виконувати виборами, себто голосуванням, а в деяких важливіших справах, так званим плебісцитом чи референдумами". Поняття влади в Шептицького наскрізь християнське, це в першу чергу "служіння публічному добру" [7, с. 86].
Стверджуючи, що "ідеалом нашого національного життя" є суверенна держава - "Рідна Хата", митрополит закликав увесь "український нарід", "щоби по наших силах спричинитись до здійснення цього ідеалу", боротьба за реалізацію якого є "вимогою і виявом справжньої
християнської свідомої людини". Державотворчі ідеї Андрея Шептицького, висловлені більш півстоліття тому, як ніколи є активними і наш час [ 22, с.71].
У посланні митрополит засудив репресивні акції, свавілля гітлерівців і закликав населення України зберігати національну гідність, стоїчно боронити свободу, свої родини і громади. Пізніше, у серпні 1942 року в листі до папи Пія XII повідомляв про фашистські звірства на Сході. "Німецька влада, - наголошував він, - є злою, майже диявольською, то в небачене більшому ступені, ніж більшовицька влада". Митрополит не тільки викривав злочинні дії окупантів, але й визначав заходи, необхідні задля фізичного збереження народу і відновлення державності [43, с. 49].
Головними в пастирських листах, зверненнях митрополита та інших ієрархів церкви у воєнні часи були заклики до національної єдності та злагоди, які вони вважали передумовою побудови незалежної і сильної України. Цією думкою пронизане згадане послання митрополита від 5 липня 1941 року, в котрому він переконливо стверджує, що Соборна Україна постане тільки за умов солідарності і творчої невтомної праці всіх українців. УГКЦ закликала віруючих до релігійної єдності, яка мала б стати духовною основою об'єднання всіх національних сил під час війни [43, с.49].
29 січня 1942 року рейхканцелярія одержала лист від видатних українських поборників національної ідеї. Один із п'ятьох підписаних був А. Шептицький (голова Української Національної Ради у Львові). Не ставлячи питання про українську незалежність, лист констатував, що поразка Росії перед Німеччиною дасть можливість Україні ввійти в європейську політичну систему. У листі було сказано, що український народ у Райхскомісаріаті позбавлений можливості розвивати своє національне і культурне життя, що патріотична преса і товариства зазнають надзвичайних утисків, що школи замкнено. Вимагалось поваги і визнання права українського народу на життя і національний культурний, економічний і політичний розвиток, права України на "незалежне існування" [66, с. 223]. Подібні листи не мали жодного впливу на політику націонал-соціалістської Німеччини.
Потоки невинної крові, які проливались на Сході Європи і в Україні зокрема, спонукали митрополита зосередити увагу всіх на деморалізуючих, деструктивних фактах вбивства людей [22, с. 71].
У лютому 1942 року А. Шептицький звернувся до шефа гестапо Гіммлера з протестом проти масового знищення євреїв. В березні в пастирському посланні знову засудив вбивства людей. В своїх посланнях і листах він викриває злочини окупантів, переконливо доводячи не сумісність дій нової влади з принципами християнської моралі. "Після звільнення німецькою армією з-під більшовицького ярма, - наголошував архієрей у листі до папи Римського від 31 серпня 1942 року, - ми відчули певну полегшу, яка, однак, не тривала довше ніж один чи два місяці. Поступово уряд впровадив направду незрозумілий режим терору і корупції, який з дня на день стає чимраз тяжчим і нестерпним" [47, с. 149].
Дещо згодом митрополит не побоявся знову виступити на захист євреїв. Цього разу він звернувся безпосередньо до Гітлера, засуджуючи геноцид єврейського народу. Крім того, Шептицький зобов'язав греко-католицьких монахів і монахинь переховувати євреїв. 15 єврейських дітей а також дорослих переховував митрополити у своїй свято горській резиденції, серед них відомого рабіна Давида Кагане [35, с. 71]. Збагнувши антигуманну суть фашизму, владика протиставив йому не лише Слово Боже, а й конкретні справи - адже десятки євреїв було врятовано в підземеллях собору Святого Юра у Львові, а також резиденції архієрея [31, с. 26]. Лише заступництво генерал-губернатора Г. Франка врятувало митрополита від арешту. Як свідчать очевидці, з приводу цих дій митрополита А. Гітлер заявив, що "графа Шептицького за такі дії варто було б повісити, але митрополит Шептицький може собі таке дозволити" [43, с. 50]. Як бачимо виступи А. Шептицького викликали неприязнь до нього фашистського режиму. Як і більшовики, гітлерівці не знищили його лише через велику популярність в народі.
В червні 1942 року німці започаткували новий етап своєї релігійної політики. 1 червня 1942 року рейхскомісар України Е. Кох видав "Розпорядження про правні відносини релігійних організацій". Перш за все цим документом всім релігійним організаціям, що діяли в Україні, наказувалось зареєструватися у рейхскомісаріаті в трьохмісячний термін. Незареєстровані організації вважалися незаконними і підлягали розпуску. Таким чином, після виконання цього наказу всі релігійні об'єднання потрапляли в поле зору влади. Поряд з цим окупанти застерігали за собою право втручання у внутрішні справи церков. Досить великі повноваження у цьому відношенні залишав за собою рейхскомісар, так, для заснування нових релігійних товариств потрібен був його особистий дозвіл. Він також своїм розпорядженням міг розпустити релігійне об'єднання, якщо воно якимось чином порушило дане розпорядження. Генерал-комісари на місцях отримали право затверджувати персональний склад духовенства релігійних організацій і виводити з нього осіб, до яких мали претензії. Поряд з тим церквам суворо заборонялося займатися будь-якими справами, що виходили за межі релігійних. В основному це стосувалося політики [19, с. 19]. Вказане розпорядження
Loading...

 
 

Цікаве