WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Біографія Петра Сагайдачного - Реферат

Біографія Петра Сагайдачного - Реферат


Реферат на тему:
БІОГРАФІЯ
ПЕТРА САГАЙДАЧНОГО
Петро Сагайдачний, православний шляхтич, родом із Самбора, що в Червоній Русі, був син Конона (за тодішньою вимовою "Конаша") Сагайдачного, звідки й походить його ім'я по батькові, яке вважають, звичайно, за родове. Про виховання Петра Конашевича відомо тільки те, що він навчався в училищі, яке виникло завдяки опіці князя Костянтина Острозького в Острозі на Волині. Чи продовжував далі освіту, ніхто не знає. Але факти його біографії, які дійшли до нас, дають підставу стверджувати, що він належав до надто освічених людей свого часу. Це засвідчує, зокрема, його постійна турбота про розвиток шкіл та освіти на Україні, а також власноручна праця "Розмова про унію", яку один із високоосвічених сучасників, литовський канцлер Лев Сапіга визначав як "прекоштовний твір".
Закінчивши школу, Сагайдачний в останні роки XVI-го чи на початку XVII століття вступає до лав Запорозького війська. Тут Петро Конашевич завжди відзначався своєю хоробрістю; маючи значний розум і дотримуючись політичного такту, він швидко висунувся зі свого середовища й посів перше місце серед запорожців.
Важкі часи переживали Дніпровські козаки наприкінці XVI століття. Внаслідок приєднання українських земель до Польщі актом Люблінської унії 1569 року, польська держава намагається запровадити й поширити на ці землі свої закони й права. Згідно цього, козацтво не могло вміститися в станові межі, що їх виробило польське історичне життя й які стали аномалією. Воно мало перейти або до шляхетського або до селянського стану.
Разом із політичним переворотом у другій половині XVI століття на українських землях стався й інший ще важливіший переворот-економічний у системі господарства, що привело до збільшення населення та виснаження природних багатств краю, який різко міняє й торує нові шляхи виробництва. До половини XVI століття на українських землях переважало лісове господарство - полювання на звірів та рибальство. Найприбутковішими угіддями маєтків було бджільництво, боброві гони, рибні озера й заповідники, де розводили звірів. Рільництво стало лише підмогою в господарстві й велося вирубним способом у невеликих розмірах, мало постачати тільки продукти для потреб господаря.
З половини XVI століття хлібороби найбільш працюють у рільництві та виробництві хлібних продуктів, які посилено добувають і вважають за головну статтю вивозу. Цей економічний злам відбився двома явищами в житті краю. Дворяни намагаються полишити лісові маєтки на Поліссі й, замість них, здобути чорноземні степові простори, які досі належали козацьким громадам, містам і вільним поселенням. Поміщики настирливо, згідно польського закону, нав'язують кріпосне право й знищують вільні відносини, які існували тут між землевласниками та хліборобами за литовським правом. Шляхта сотнями й тисячами кинулась на землі степової України, показуючи грамоти, які вона випросила на маєтки в короля. Таким чином намагалися закріпачити населення, яке жило в цих краях і зараховувало себе до козацького стану.
До цих причин натиску наприкінці XVI століття додалася ще й третя - релігійна: бажання запровадити на Україні церковну унію. Козацтво, зазнаючи гніту з боку всесильного дворянства, стало чинити збройний опір. Перші два повстання були придушені, але вони сприяли тому, що новий лад довелося закріпити законодавчим шляхом. Незначну частину козаків сейм визнав вільним станом, але таким, що не має політичних прав у Речі Посполитій. На козаків покладали прикордонну військову службу, їх підпорядкували суворому контролю військової адміністративної влади. Тим часом решта козацького й вільного селянського населення краю мала скоритися шляхті, впустити її на свої землі й віддати себе в кріпацтво. Звичайно, населення прагнуло уникнути важкої долі кріпака, і - як можливий вихід із важкого стану - почалися втечі на південь. Від залюдненої смуги Дніпровської України на широких просторах, від Тясмину до берегів Чорного та Азовського морів, лежали предовгі необжиті степи теперішнього Новоросійського краю. Ці простори, на основі давніх грамот і договорів, були спадщиною великих князів литовських, і фактично нікому не належали. Тут бували тільки зрідка ногайці, а в низів'ях Дніпра та його припливів селилися де-не-де хутори й виникали літні стоянки мешканців українських міст і староста, які вирушали влітку в степи для рибальства й мисливства. Щоб ці хутори та стоянки захистили від нападів ногайців, заповзятий Черкаський староста Дмитро Вишневенький у першій половині XVI століття на одному із дніпрових порогів спорудив фортецю - Січ, і спорядив її постійним гарнізоном, який складався із добровільців - вихідців з українських староста. Цей гарнізон і став зародком запорозької громади. До другої половини XVI століття Запорозька Січ, яка стала Прикордонною фортецею, не змогла дати волю багатьом людям.
Тільки наприкінці століття Запорозьке військо, прихистивши втікачів, набуло сили виразника народних устремлінь. Воно й очолило протест проти нового ладу, який намагалася запровадити на Україні польська шляхта.
Саме тоді запорозьку громаду очолив Петро Конашевич Сагайдачний. Вперше його ім'я стає відоме 1605 року, коли внаслідок морського походу запорожці здобули турецьку фортецю Варну. Наступного року новий похід закріпив за ним славу ватажка запорожців, і його ім'я вже знала вся Україна. 1606 року запорожці під орудою Сагайдачного напали на Кафу (Феодосію), спалили в гавані турецький флот, здобули фортецю й визволили звідти багато християнських бранців. Адже Кафа була головним невольничим ринком у Криму. Згодом він здійснив ще низку морських походів на турецькі володіння. Вони завжди були успішні, а це здобуло Конашевичу таку повагу й шану, яких досі не
Loading...

 
 

Цікаве