WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Дисидентський рух в Україні - Реферат

Дисидентський рух в Україні - Реферат

Великої Вітчизняної війни. Водночас з'являлися і неординарні твори. Поміж них - романи "Собор" (писався у 1963-67 рр.) і "Циклон" О. Гончара, проза Ю. Мушкетика, Є. Гуцала, Р. Іванчука, Ю. Дрозда, поезії І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка, Л. Костенко, інших.
За сприяння тодішнього керівника республіканської компартії П. Шелеста влада пішла на ряд суттєвих пом'якшень у своїй культурній політиці, навiть почався новий, щоправда, дуже поміркований варіант "українізації", розпочало діяльність Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, що, зокрема, здійснювало реставрацію пам'яток козацької доби. Однак все це явно суперечило московському курсові на створення "нової спільноти - радянського народу" й толерувалося лише до першої зручної нагоди.
Такою нагодою стали відомі події 1968 року в Чехословаччині. Хоча П. Шелест активно підтримав інтервенцію, він недовго протримався при владі, звинувачений в недостатньому послухові Москвi та потуранні українському націоналізмові. Після приходу до влади ультралояльного щодо Москви В. Щербицького знову почалося закручування гайок. Знаменним початком його були засудження та фактична заборона роману "Собор". Багатьох "шістдесятників" піддано гострій критиці та переслідуванням, кількох (зокрема Iвана Дзюбу) навіть заарештовано. Практичноприпинилися перевидання творів митців, репресованих у 30-тi роки. З культурного обігу старанно вилучалося все, що могло стимулювати національні почуття, цензуруванню почали піддавати навiть класичні вірші Тараса Шевченка. Наслідком стала поява альтернативної, підпільної "дисидентської" культури, зокрема - так званого "самвидаву". Дисидентами (а пізніше - політв'язнями) стала найрадикальніша частина "шiстдесятникiв". Інші або самоізолювалися від активного культурного життя, або пішли на компроміс із владою, вважаючи це єдиним способом продовжити спілкування з читачем.
Свідченням про наростання тиску на літературу стало прийняття ЦК КПРС у січні 1973 року Постанови "Про літературно-мистецьку діяльність". Вона вимагала більшої активності у слідування ідейним настановам партії.
Виникли проблеми й у розвитку інших видів мистецтва. Режим прагнув підкріпити безплідні ідеї про "розвинуте соціалістичне суспільство, як вищу форму цивілізації". Замовлення верхів стимулювалося високими гонорарами, лауреатськими званнями, почестями і матеріальним достатком.
Кількість театрів зросла з 61 до 89. На сцені були суворо заборонені п'єси, які викривали недоліки існуючого ладу. Український театр дедалі більше втрачав свою національну особливість. Наприклад, з семи ТЮГів лише львівський був українським.
У музичному мистецтві в ті роки плідно працювали Г. Майборода, В. Губаренко, П. Майборода, І. Шамо. Але стало помітним і зникнення інтересу до національної музики. Її традиції намагалися зберегти хор імені Вірьовки, капела "Думка", заборонений у 1971 році етнографічний ансамбль "Гомін" та інші колективи. У 1979р. трагічно обірвалося життя автора пісень "Червона рута та "Водограй" В. Івасюка. Розвивалося оперне мистецтво. (М. Стеф"юк, А. Солов"яненко, Д. Гнатюк).
В образотворчому мистецтві того часу занадто багато місця займали образи Леніна (М. Божій, В. Касіян, С. Шипка). Але розвивалась і українська школа живопису (М. Дерегус, В. Чеканюк, Т. Яблонська, Й. Кошая). Твори деяких художників-новаторів просто знищували ( А. Рибачук, В Мельниченко).
60-70ті роки Стали періодом формування українського поетичного кіно. Започаткували його випущені в цей час фільми "Камінний хрест" Леоніда Осики, "Криниця для спраглих" Юрія Іллєнка за сценарієм І. Драча, Білий птах з чорною ознакою" і "Вавілон ХХ" Івана Миколайчука, Тіні забутих предків" Сергія Параджанова. Доля цих картин не була простою. Часто її вирішувала не професійність режисури чи майстерність акторів, а реакція влади.
Після падіння у 1972 р. Шелеста, Щербицький, спираючись на шефа КДБ Федорчука і партійного ідеолога Маланчука, розпочав масивний погром опозиційної інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей і набагато суворіших вироків, ніж у 1965-1966 р. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів, редакційних колегій, університетів, яких підозрювали в "неблагонадійних" поглядах, виганяли з роботи. Ця хвиля переслідувань, що нагадувала сталінські дні, травмувала ціле покоління української інтелігенції й змусила багатьох, серед них і Дзюбу, покаятися й відійти від дисидентської діяльності.
Опозиція в 60-70х роках
У вересні 1965р. підчас презентації у кінотеатрі "Україна" фільму "Тіні забутих предків" з різкою критикою арештів інтелігенції виступили Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. Листи звернення до керівників УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту у ті роки.
У 1967 році в структурі КДБ створюється спеціальне "п'яте управління" на яке режим поклав обов'язки по боротьбі із "ідеологічними диверсіями", а по суті - з інакодумцями.
Іншою формою діяльності дисидентів було поширення підготовлених книг, статей, відозв. Вони потайки переписувалися, передавалися з рук в руки. Така система називалася "самвидавом". Першою "самвидавською" роботою (1966р.) була "Правосуддя чи рецидиви терору?" В'ячеслава Чорновола. В січні 1970 року почав виходити журнал "Український вісник". До 1972 року вийшло шість номерів.
Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 60х рр. була започаткована традиція 22 травня вшановувати пам'ять Тараса Шевченка. Цього дня 1861 року труну з його тілом провезли з Петербургу через Київ до Канева. 1967 року в цей день міліція розігнала учасників зібрання біля пам'ятника поетові у Києві і заарештувала 4 з них. На вимогу розгніваних людей, які влаштували демонстрацію біля ЦК КПУ арештантів звільнили.
У 1972 році досягла свого апогею кампанія репресій проти інакомислячих. Були заарештовані В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус та інші. Практично всі вони були засуджені до тривалого ув'язнення та відправлені до таборів суворого чи особливого режимів на Уралі та в Мордовії. Крім цього було поставлено систему "каральної медицини". Деяких опозиціонерів, яких було важко звинуватити у порушенні відповідних статей
Loading...

 
 

Цікаве