WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Дисидентський рух в Україні - Реферат

Дисидентський рух в Україні - Реферат

Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха.
Прояви дисидентства
Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти? Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: "Я пропоную... одну-єдину річ: свободу - свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію інезгоду". Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР.
Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х-на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана "Група юристів" на чолі з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.
У 1962 та 1963 роках Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами культури та мистецтва. На них він роздратовано засудив "відступи від соціалістичного реалізму" та "прояви формалізму і абстракціонізму".
Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури. Побоюючися, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильніші протести й опозицію. Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст і відданий комуніст Вячеслав Чорновіл написав "Записки Чорновола" - збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції властей правосуддям. У палкій промові перед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав Шелесту й Щербицькому свою працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?" - тонкий, ерудований і безжальний аналіз теорії й механіки русифікації на Україні. Після свого арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду Валентин Мороз написав "Репортаж із заповідника ім. Берії", емоційна й викривальна сила якого спрямована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого індивіда й цілих народів. Щоб не дати властям ізолювати дисидентів одного від одного й від суспільства, щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис "Український вісник". Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів на Україні, йому не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських емігрантів вони публікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських властей замішання й переляк.
Культурне життя періоду "застою"
Післяхрущовське двадцятиріччя (1965-1985 рр. В Україні пройшло під знаком неухильного поглиблення кризи радянського суспільства, що поширилася на всі сфери життя - політику, економіку, соціальні відносини, ідеологію, культуру.
У цей час суспільноо-політичне життя в Україна розвивалося надзвичайно суперечливо. З одного боку - наступ партапарату, його ідеології, з іншого - зростання національної свідомості.
Розвиток культурного життя теж носив суперечливий характер. Щорічно відкривалися нові школи, зростала кількість вчителів, і в той же час у зв'язку із зменшенням приросту населення зменшувалась кількість дітей шкільного віку. Все менше ставало шкіл з українською мовою навчання. А в деяких містах, особливо Донецького регіону, вони зовсім зникли. Офіційна влада посилено стимулювала процес русифікації. Освіта перебувала у стані постійного експериментування, політизації, пристосування до потреб "комуністичного будівництва". У 1966-67 рр. У школах республіки почався перехід на нові 10-річні програми навчання. Було запроваджено жорсткі критерії оцінки роботи навчальних закладів за кількісними показниками. Обов'язковість середньої освіти вела до знецінення знань. Поширилося явище "окозамилювання", оскільки високу оцінку керівництва міг мати тільки викладач, який мав високі відсоткові показники в навчально-виховному процесі. Особливий акцент робився на трудовому вихованні учнівської молоді. Професійно-технічне навчання поступово переводилося на базу середньої освіти.
Певних успіхів досягла українська наука у кібернетиці, фізиці, математиці. Проте були проблеми, в основному з вини керівництва. Вітчизняні вчені були виключені з міжнародного обміну інформацією, часто важливі наукові відкриття не доходили до керівників.
На науках гуманітарного профілю негативно позначилася заідеологізованість учених, тенденції до технізації всієї академічної системи. Але й тоді були історики, які не йшли на компроміси з владою: М. Брайчевський, О. Компан, Я. Дзира.
В український літературі тих років червоною ниткою проходили теми жовтневої революції і
Loading...

 
 

Цікаве