WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Діяльність Дмитра Вітовського - Реферат

Діяльність Дмитра Вітовського - Реферат

Саме у ці дні проявився державницький і військовий талант Д. Вітовського. Розробивши із соратниками план збройного повстання у Львові - столиці Галичини, він усю відповідальність за його результат і наслідки взяв на себе та почав активно діяти. З невеликою, як на таке багатолюдне місто, кількістю вояків і старшин Вітовський у ніч на 1 листопада 1918 р. перебрав усю повноту влади в місті, а протягом кількох днів і в Галичині у руки українців - Національної Ради. Вінправильно говорив, що коли б українці того не зробили, то зробили б поляки, які потім мали б право твердити, що це їхня земля. Однак при цьому допустив зайву поблажливість до ворогів, не був підготовлений до протиукраїнського виступу поляків.
"Ми не хочемо війни, - заявляв Вітовський. - Нашим завданням є завести і держати лад". Проте поляки почали війну. Довелося спішно формувати українські збройні сили та в умовах війни будувати українську державу.
9 листопада УН Рада утворила уряд Західно-Української Народної Республіки - Державний секретаріат у складі 14 міністерств (секретарств). Пост військового міністра доручено Д. Вітовському, якому присвоєно звання полковника.
Із притаманною йому енергією і високою відповідальністю розпочав новий міністр формування армії. У листопаді він видав розпорядження про мобілізацію чоловіків 1889-1900 р/н, про поділ території ЗУНР на три військові області та 12 округ, про створення 12 окружних і 60 повітових військових команд (комісаріатів). Він починає також формувати державну жандармерію, яка стала виконувати функції охорони громадського порядку.
Оскільки у армії не було достатньої кількості офіцерів, особливо вищих рангів, Вітовський виступив з ініціативою запросити до служби в українському війську офіцерів з Наддніпрянської України та австрійської армії. Так у лавах Української Галицької армії з'явилися наддніпрянці: генерали М. Омелянович-Павленко, В. Гембачів, О. Греков, полковники Є. Мишковський і М. Какурін, австрійці А. Бізанц, А. Вольф, Г. Кох, К. Шльоссер, А. Кравс і ін. На початок 1919 р. була створена регулярна армія - кількістю понад 100 тис. вояків, у складі трьох корпусів і 12 стрілецьких бригад, з чіткою організаційною структурою і різними родами військ, включаючи повітряні сили. В армії панував високий морально-патріотичний дух, і вона гідно протистояла переважаючим силам ворога - польським, румунським, а згодом і більшовицьким збройним силам. Велика заслуга в цьому Д. Вітовського.
Будучи військовим міністром, він доклав багато зусиль у складі державного керівництва до злуки ЗУНР і УНР в одну державу.
До цього його спонукувала не лише необхідність мати союзника у війні з Польщею, а й давня ідея і мрія багатьох галичан: утворити сильну самостійну соборну Українську державу. Вже на початку грудня, коли політичний провід ЗУНР ще тільки міркував над цією ідеєю, Вітовський послав до Директорії Д. Паліїва для переговорів, а невдовзі сам їздив на авто до Вінниці на зустріч з С. Петлюрою. Причому він передбачав возз'єднання обох українських держав на основі ґрунтовної законодавчої бази зі збереженням автономії ЗУНР до часу проведення об'єднавчих Всеукраїнських установчих зборів. Цю позицію він обстоював і на засіданнях Національної ради. На початку січня саме він вніс на засіданні уряду пропозицію щодо розробки проекту закону про злуку. Національна Рада, як відомо, 3 січня 1919 р. прийняла цей закон про злуку і визначила склад делегації ЗУНР для поїздки на сесію Трудового конгресу у Києві. У складі делегації був і Д. Вітовський.
Однак відносини з керівництвом ЗУНР у нього склалися ненайкраще. Політичне керівництво країни весь час сподівалося на справедливе вирішення Антантою українсько-польського конфлікту, вело війну з Польщею мляво, нерішуче, віддаючи ініціативу польським військам. Вітовський різко виступав проти такої політики, критикував УН Раду і за непослідовну, невизначену політику у соціально-економічних питаннях - земельному, робітничому тощо. За цих обставин 12 лютого 1919 р. він був змушений подати у відставку, яка була прийнята.
Проблема українсько-польських відносин та війни стала предметом розгляду на Паризькій мирній конференції, яка почала свою роботу у січні 1919 р. Послала туди свою делегацію і ЗУНР. До її складу введено Д. Вітовського як експерта-фахівця з військових питань. Галицька делегація брала активну участь у роботі міжнародної комісії Боти. Неодноразово виступав на її засіданнях і Д. Вітовський. Як Бота, так і прем'єр-міністр Великобританії Ллойд-Джордж підтримали галичан. Однак не французи, які активно відстоювали інтереси Польщі і зуміли переконати у необхідності цього ще й американців. Польщу вони зображали як єдину силу, яка може зупинити більшовиків у їх "поході у Європу". Для цього, твердили французькі і польські політики, Польщі потрібно віддати Галичину. Щоб залякати Захід, вони ототожнювали УГА з "більшовицькими бандами".
При мовчазній згоді Антанти 14 травня Польща кинула проти ЗУНР ще й сформовану у Франції 70-тисячна армія генерала Ю. Галлера. Голова делегації ЗУНР у Парижі М. Лозинський і Д. Вітовський подали Верховній Раді Антанти ноту протесту. 27 травня була подана ще одна нота. У листі до французького генерала Ля Круа Д. Вітовський розповів правду про Галицьку армію, боротьбу українців за свою свободу і незалежність, про агресивні дії Польщі. Однак усе було марно. 25 червня 1919 р. Антанта дозволила Польщі здійснити "тимчасову окупацію" української Галичини. Даремно Вітовський звертався з листом до самого президента США В. Вільсона із закликом про справедливість. Дипломатія Польщі й інтереси Антанти виявилися сильнішими, ніж справедливі домагання українців. Це настільки пригнічувало Д. Вітовського, що він ходив, як згадує М. Лозинський, "у ці дні, як з хреста знятий".
Д. Вітовський вирішив повернутись у Галичину. 4 серпня 1919 р. він разом із своїм ад'ютантом Ю. Чучманом вилетів зафрахтованим у Берліні літаком з грішми для Директорії (вони друкувались у Німеччині) в Україну, проте не долетів. У районі м. Ратибор, що на німецько-польському кордоні, літак вибухнув у повітрі (за різними версіями - від міни на борту або ж збитий польськими прикордонниками). Обидва пасажири і шість членів екіпажу загинули. Д. Вітовський і Ю. Чучман були поховані у Берліні. Після його загибелі народився син Андрій. Він згодом став активним діячем проводу УПА, у 1946 р. загинув у сталінських катівнях. Дочка Надія емігрувала до США. Родина Вітовського по брату та сестрі живе й нині в Івано-Франківську.
Loading...

 
 

Цікаве